Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Що таке патріотизм, його різновиди
З тим патріотизмом, которий світить у словах послання Шевченка против німецької і за свою мудрість і т. д., я спорить вважаю зовсім лишнім, бо це той самий квасний патріотизм московських слов’янофілів, ті ж самі старопольські ідеї Міцкевича і т. д., приложені до України. Я попробую тільки виступити в обороні ролі російської літератури і культури на Україні, поставивши тези: що мова російська, хоч і далека у звісній мірі од народної української, але була і єсть не тільки органом п’явок народних, а і органом тих ідей, которі зробили нас, українців, людьми, демократами і самими українофілами, коротко – народолюбцями, народовцями. Ідейцих, якбиминесилувались, ніяк не можемо вмістити в ідеали ні Гетьманщини XVII в., ні Січі Запорозької, як ніяк не можемо помістити тепер ідеї освіченого французького демократа у рамки Паризької комуни XIV в., хоть і в Гетьманщині, і у Січі, і у цій комуні були зерна, котрі приятель волі і народоправства не може не шанувати, яко прояви здорового і твердого розуму народного, виходячого з практичних інтересів народу крізь хміль старосвітських релігійних і політичних ідей – хміль, котрий, на нещастя, сидів і у головах народних, через що і здорові початки не дійшли до панування і мусили заховатись до луччих часів, часів науки, відкіля б і як би вони не прийшли.
Підвалини «українофільської ортодоксії»
Песимистичний погляд українофільської ортодоксії на ролю російської культури на Україні виходить на добру долю з крайностей парціального патріотизму, до котрих далеко не причастні усі щирі народолюбці на Україні; а песимістичний погляд галичан виходить найбільш з незнання російської культури і з переношення на неї поглядів, виведених з знайомства з польською культурою, котра з 1830 р. живе зовсім у болізненому стані і досі не вирвалась з романтизму і аристократизму. Обернемось лучче всього до короткого перегляду осереднього составу російської літератури з кінця XVIII в. Натурально, ця література ділиться на теоретично-наукову і на образно-поетичну, на переводну і оригінальну. Щоб стати зразу на більш безсторонню основу, я обернуся попереду до теоретичної і до переводної літератури в Росії. Тут ми бачимо, що у кінці XVIII в. і початку ХІХ, саме тоді, як рішавсь перелом життя після знищення Гетьманщини на тій мові, з котрої виробилась сучасна російсько-літературна, стали являтись переводи Тацита, Вольтера, Руссо, Беккарії, Адама Сміта, Бентама і т. д. Хай хто загляне по старим бібліотекам на Україні або перегляне по старим книгам списки передплатників, то побачить, що книги ці дуже ширились по Україні з кінця XVIII в., так само як багато українських імен бачимо ми у первому європейсько-ліберальному кружку в Росії в дружескому обществі Новикова, од румуно-українця Хераскова до чистого українця Гамалії. Реакційний вік Миколи Павловича трохи задержав це усвоєння російською літературою луччих всесвітніх голов, але зовсім він не міг їх удержати, і мало-помалу, чим дальше усе швидше ця література усвоює собі ідеї і твори Гізо, Тьеррі, Прескота, Маколея, Шлоссера, Гервінуса, Мілля, Боклля, Літтре, Луї Блана, Прудона, Лайєля, Дарвіна і т. д.; і тепер ми бачимо, що іноді знамениті європейські писателі Боннмер, Мілль, Дарвін (з романістів Лео, Ауербах, Шпільгаген) пишуть по заказу російських редакцій статті і монографії (як напр., Боннмерова о крестянах у Франції) для російських журналів або дають росіянам переводить з рукописів і коректур свої твори, роблячи епохи у історії мислі. Я спитаю тепер усякого безстороннього чоловіка: звідки може навчитись більш українець – з своєї мудрості, з переказів Січі або з Мілля чи Дарвіна? У наші часи пориву до рівності і до крайової автономії; не дуже-то жалують панство, централізацію і такі великі держави, як Росія, котру навіть єсть охотники рівняти до держав Чінгісхана, Тамерлана і т. д. Одрікати законність демократичних і автономічних ідей, звісно, я не стану. Я тільки нагадаю про те, що й Боккль признавав культурну неізбіжность аристократичних періодів, навіть і таких, як брамінство. Державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, луччим формам громадського строю, але для таких бідних і одсталих країн, як ті, з которих складувалась Росія, в которих у деяких ще 80 – 90 літ назад гуляли татари, централізація була неізбіжною формою громадської організації і дала можливість внести і земський спокій, і дороги, і університети. Надіюсь, і сам п. Нечуй згодиться з нами, що хотя і не в дуже блискучих російських університетах, можна було і за самого Николая І навчитись дечому, хоть би і самого народолюбства, більш, ніж у Київській академії XVII в. Судять дерева по плодам, а щоб не називати як тільки імен, приятних народовцям українським, нагадаю, що на тій «московській» літературі, котора дала освіченому українцеві можливість познайомитися з філософічними, лінгвістичними, історичними, політичними ідеями луччих голів всесвітніх, що з тієї держави, котора дала то службою, то літературою, то наслідством нашим народолюбцям об’їздити Европу, – ми маємо Максимовича, Костомарова, Куліша, Марка Вовчка, самого п. Нечая, ми маємо тих невідомих, але достойних шанування людей, которі готовили громаду до ідеї емансипації крестян і которі ще немало прислужать народові українському більш на те годним робом, ніж колишні Дорошенки та Палії, а особливо Мазепи. Скажу у кінці, що ми, українці, знайшли наш народ і саму народну мову, тільки перейшовши через європейську школу, у чому найбільш усього помогла нам російська література і сила російської держави. Хай, хто хоче, плаче, чому не случилось інше, – але того, що случилось і що є, дорікати не можна: тільки струсі ховають очі од того, що перед ним стоїть.
Взаємовпливи та співробітництво в галузі науки й культури
Те, що ми сказали про важність для української громади європейських науково-політичних ідей, перейшовших через російську літературу і школу, треба сказати