Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Загалом вірні висновки Драгоманова
Знов-таки скажемо, що, поминувши все те, Шевченко дав нам найживіші картини щоденного життя (доволі буде показати напр., на діда, бабу й хлопця в «Наймичці», на «Садок», «Тече вода» і т. д.), начеркнув образи чиновництва, панства, солдатчини, москалів, українців, дівчат (дві породи – Катерина, Наймичка і ін., і Настя в «Сотнику», вона ж в «Якби мені черевики», «Якби мені, мамо, намисто»). Немало показав він і звичайного горя від теперішніх порядків, горя соціального, горя солдатчини («Пустка» і ін.), наймів («Якби мені черевики» і ін.), і показав найпростішим, найреальнішим способом. Та зновтаки подарунок натури поета, а трошки, звісно, й часу, од духа якого не міг уже утекти й наш поет, – та не з тієї школи, з якої він вийшов і з якої не вміли вивести його земляки, громада, критика. Ми бачили, що громада українська не здоліла дати Шевченкові потрібної для його часу науки взагалі. Не помогла вона йому й літературною критикою почастно. В ті часи, коли складавсь поет наш, чужа критика сміялась над ним, а земляки вміли тільки кланятись йому, як кланяються й досі. Ті перли, які дав нам Шевченко як поет, він дав нам сам од себе, більш наперекір своїй школі й своїм письменним землякам, ніж дякуючи їм. Ми ж сказали вже, що сам по собі інший чоловік може зробити чимало, та не стільки б міг і скільки треба б було.
Коли це правда про поета, то більше мусить бути правдою і про громадського чоловіка».
На заваді визволення від рабства – церква й попівство
Далі послідовний атеїст М. П. Драгоманов ставить питання, від якого, так чи інакше, за тодішнього часу найбільше залежало визнання громадськістю рівня поетичної творчості: «Громадський чоловік, коли почне роздумуватись про добро й зло, яке є в громаді, то перш усього наткнеться на віру й церкву. Віра була першою думкою громадською, яка впорядковувалась; попівство й церква були першими порядками громадськими, які заснувались на думці людській; попівство було першою, білою, панською працею, яка виділилась із спільного мужицтва. Віра й попівство потім причіплялись до всього доброго й злого в громаді. Проти віри й попівства перш усього піднялась скрізь і вільна думка: не дурно ж у Європі реформація і вільнодумство XVIII ст. були раніше противудержавних революцій і соціалізму.
Перед вірою стали й наші перші українолюбці. Багато було б розбирати, через що й як, а тільки сталось так, що перші українолюбці ХІХ ст. не пристали до противного вірі духу, який із XVIII ст. став вкорінятись і в Росії, і зостались на боці християнства і «благочестія» XVII cт. Правда, українське благочестіє було м’якше й вільніше, ніж московське, та тим міцніше воно могло держатись і в поєвропеїзованих українцях ХІХ ст., тим більше воно могло притягати українців до таких таборів у російському письменстві, які явно тягли назад, до царсько-попівської Московщини XVII ст. Ниткою, яка в’язала нове українське письменство з петербурзько-московськими назадівцями, був Квітка, в якого не виходив з голови той дух, що затяг був його в монастир. У ті роки, коли Шевченко починає писати, осередком таких благочестивих назадівців у петербурзькому письменстві був «Маяк» Бурачка, який сам, здається, був українець. Із ним водились петербурзькі українці й усі тодішні українські письменники, і сам Шевченко. Знов кажемо, що перша доба писательства Шевченка нам доволі темна, а далеко од Росії ми не можемо перебрати навіть печатні матеріали до того, напр., тодішні журнали. Тільки в усякім разі в перших своїх писаннях Шевченко показується таким же благочестивим, як і Квітка, і нічим не показує, щоб йому не було миле «маяківство». Слов’янський кружок у Києві затяг його ще більше в «святе письмо», яке положило на ньому свою печать навіки.
Правда, Шевченко далі став більш «євангельцем», ніж благочестивим «візантійцем», і в Біблії став шукати духа народолюбивого пророкування, проповіді суду Божого над несправедливими. Ми не дуже помилимось, коли порівняємо віру Шевченка в середній вік його з вірою якого-небудь пуританця-індепендента XVII cт., додавши до того, що Шевченко як поет, маляр і православний не міг викинути з своєї думки навіть Божу матір і навіть Божу службу. Таким «біблійцем» в основі зоставсь Шевченко і до смерті, як це видно, напр., із стихів «Радуйся, ниво неполитая», писаних у 1859 р., або «В Іудеї во дні они», де вони кінчаються викликом до Христа: «Спаси ти нас, младенче праведний, великий!» Навіть у «Марії», в якій Шевченко найдальше відступив од Євангелія, він написав слова,