Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Ще менше важна різниця, яка заходить між обома поемами щодо артистичного оброблення. З того погляду «Сон» – один з найслабших творів Шевченка. Сама основа поеми, – поет у сні перелітає Росію, а особливо Петербург, і описує картина за картиною так, що вони насуваються йому на вид, – грішить недостачею внутрішнього логічного зв’язку, так як узагалі кожний опис подорожі, де картини припадково чергуються та міняються, нічим або мало чим в’яжучися з собою. Певна річ, у Шевченка, так само як і в аналогічній поемі Генріха Гейне, де описана дійсна подорож поета з Парижа до Гамбурга, під тим припадковим чергуванням картин лежить у основі глибший ідейний зв’язок, і се вповні вирішує недостачу композиції. Натомість «Кавказ», що являється немов один величезний вибух чуття, також щодо форми мусимо вважати одним з найкращих творів Шевченка. Та, як кажу, різниця у виконанні тут мало важна. Одну й другу треба вважати творами ліричними та оцінювати їх значення не мірою більш або менше реального змісту, але мірою вилитого в них високогуманного чуття. Те могутнє чуття поета, мов блискавка, розсвічує густий, віковий суморок «темного царства», пише огняним пальцем таємні слова над розкошуючими тиранами, а діло критики – обняти в цілості й показати ясно той образ, відчитати та витолкувати ці слова».
Політична поезія у «темному царстві»
Переходячи до розкриття місця і значення суспільно-політичних мотивів у поезії Шевченка, Франко виявляє: бійцівську пристрасть, громадянське чуття, глибоку відразу до царату. «Політикою в Росії, – констатує Великий Каменяр, – займатися не вільно, коли під словами «займатися політикою» схочемо розуміти свобідний обсуд ділань і розпоряджень уряду, свобідну критику державного устрою та публічного життя. В абсолютній державі, де воля царя – закон, і де тим самим закон уґрунтований не на якихось, для кожного ясних і зрозумілих принципах, а на волі одної, всевладної одиниці, нема ніякої підстави для можності – критикувати закони, критикувати будову та хід державної машини. Коли правда та, що сказав Щедрін про російську свободу слова взагалі, що в Росії вільно тільки «молоть пустяки», то подвійно правдивий буде такий суд про критику політичного устрою та ділань власті, а особливо єдиної, всемогущої власті – царя. А де нема свободи слова, там ніщо і говорити про політичну поезію,ніщойговорити про свобідний вислов почувань, які будяться в серці вільного та мислячого чоловіка під тиском політичної самоволі. Тож і досі великоруська література не має того, що називається політичною поезією, окрім двох-трьох невеличких ніби історичних поем Рилєєва: хіба хто хотів назвати тим іменем шумні, в основі царофільські та панславістичні вигуки поетичні слов’янофілів вроді Хомякова… З усіх тих російських ніби політичних поезій, крім Рилєєвих, так і віє глухим петербурзько-московським централізмом, котрий не знає ніяких прав вільної людини, крім права фізичної сили, котрий і чути нічого не хоче про природне право кожної народності до свобідного розвою і вважає братні слов’янські землі не більш як теперішніми або будущими провінціями Росії, обов’язаними якнайшвидше позбутися своєї народної індивідуальності та розплистися у «руськім морі». Перший Шевченко, син одної з таких провінцій – України, в своїх поемах «Сон» і «Кавказ» показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба виходити.
Знав наш поет, що виливаючи на папір своє наболіле чуття, свої політичні погляди та бажання, він не тільки не верне тим волі України —
Не жди сподіваної волі!
Вона заснула, цар Микола
Її приспав —
але навіть не зможе сказати того свого слова прилюдно, в печаті, і що його поеми в найліпшім разі можуть дійти до громади тільки в рукописних відписах. Бо він знав і те, що за само написання подібних поезій, за сам прояв подібних «благонамеренных» почувань жде його така сама доля, як майже всіх передових поетів та письменників Росії, як того вільнодумця, котрого він такими гарячими та страшними словами описав у своїм «Сні»:
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить,
Он розбійник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А між ними, запеклими,
В кайдани убра΄ний,
Цар всесвітній, цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі – не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Що чекає поета в «темному царстві»
Бачив ясно поет, яка доля жде його, – вона його й справді не минула, – а таки захотів мовчати і «присипляти в собі» свої думи, не захотів коритися перед самоволею, підлягати «темному царству», і не тільки сам кидав на нього громами своїх дум («Лети ж моя думо, моя люта муко!»), але й інших зазивав до боротьби з ним. «А де ж твої думи, рожевії квіти?» – говорить він до катованого вільнодумця. «Ой, не ховай, брате, – розсип їх, розкидай!»
Погляньмо ж тепер, що повернуло думку поетову до написання тих поем? Який внутрішній процес – окрім побічних впливів – виробив у нім той гарячий протест проти «темного царства»?.. Сей змалку вщеплений і в довгих роках неволі скріплюваний дух опозиційний дає нам заразом вказівку, для чого той процес вилився у Шевченка з такою, безпримірною в Росії, силою. А з другого боку, його прихильність до мужиків, до покривджених і обідраних веліла йому поставити діло просто на загальнолюдське становище, піднімати протест не зі становища виключного українства, а зі становища покривдженої людськості. А тодішні обставини в Росії ще й дужче перли поета на таке становище. «Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить!» – говорить досадно поет, висказуючи тими словами, що не тільки Україна в Росії пригнетена, і що він бажає
