Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

не прибільшуючи заслуг (такого перебільшення Шевченко зовсім не потребує), ми матимемо змогу відповідно зрозуміти значення творів нашого геніального Кобзаря, а також зрозуміти той напрям думок, що завів його в неволю, розширити та прояснити ті ідеї, за які він терпів, і причинитися до осущення тих ідеалів, які йому, хоч, може, ще в невиразних нарисах, показувалися в хвилях натхнення».

Шляхом духовної й поетичної зрілості

«В «Гайдамаках», написаних у р. 1841, – пише Іван Франко, – я показав перший, несмілий і майже несвідомий крок нашого поета на тій новій дорозі. Правда, козацький патріотизм переважає ще, але з невиразного закінчення, з частих вибухів чисто людського, національними рамками не затісненого чуття, з непевності і несміливості в рисуванні страшних картин різні та війни, які поет то сяк, то так старався залагодити, немов прозірчастим серпанком закинути, з усього того видно було, що вузький націоналізм, шукання ідеалу в минувщині доспівує тут останню свою пісню, і що відтепер підуть у поета інші пісні. Воно так і сталося. Вже в передмові, писаній по скінченню поеми («По мові передмова»), поет зовсім недвозначно прощається з давнім козацько-патріотичним напрямом, з давніми героями-войовниками. «Весело послухать сліпого кобзаря, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки скажеш: «с лава богу, що минуло!» – а надто як згадаєш, що ми одній матері діти, що ми всі слов’яни. Серце болить, а розказувати треба. Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться навік од моря і до моря слов’янськая земля». Як бачимо, поет виразно й недвозначно вказує, що йому противні всі ті війни та різанини, в яких він колись бачив славу України, що всі ті криваві події він уважає великою помилкою предків, а не боротьбою за правду. І хоч іще пізніше (1845 р.) в поемі «Холодний Яр» він боронить гайдамаків від закиду, буцімто «Гайдамаки – не воїни, – розбійники, вори», – то все-таки, поминувши те, що такий закид із історичного становища зовсім пустий та неважний, Шевченкова оборона дуже слаба та безосновна, «За святую правду-волю розбійник не стане», – каже він, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. «Не заріже (розбійник) лукавого сина, не розіб’є живе серце за свою Вкраїну». Тут поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину не історичну, а ту, яку він списав у своїй поемі, а його доказ про те, що Гонта вбив своїх власних синів, історично нестійний, бо ніяких своїх синів Гонта направду не зарізав, а вбивство синів за те тільки, що вони були католиками, не можна назвати ділом патріотичним. Такі вчинки родить тільки фанатичне засліплення. І не треба бути героєм на те, аби «розбити живе серце». В часах великого фанатичного засліплення людей бачимо багато таких випадків, від котрих здригається серце потомних поколінь, а котрі, проте, ніхто не зачислював до діл геройських. Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука і терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу, цілої людськості.

Зростання поетичної майстерності й ідейності

«Гайдамаки» показуються нам, немов широкий ставок на скруті степової ріки. Вода, бачиться, та сама, що виплила до нього, та й випливає: тільки по смаку чуєш, по її свіжості міркуєш, що вона не зовсім та сама, що змінилася, освіжилася невидимими підземними норами. Та й випливає вона вже в іншім напрямі, ніж вплила, випливає бистрішими, дужчими хвилями. З «Гайдамаків» виплили дві такі струї, що породили найкращі Шевченкові твори. Здається, немов складники, змішані ще в «Гайдамаках», дедалі розкладаються, діляться та очищуються. З одного боку, український націоналізм, позбувшися старокозацької закраски, розширяється та поглиблюється в правдивий український патріотизм, у правдиву «гражданську скорбь» над теперішньою сумною долею України, в могутній гнів на її гнобителів. Але се вже не той формальний патріотизм, який ми бачили в перший період Шевченкової творчості. Сей новий патріотизм нашого поета не полягає вже на споминах «славної бувальщини», гетьманських булав, жупанів та війн. Він основується свідомо та твердо на бажанні загальнолюдського братерства, на прихильності до всіх пригноблених і покривджених, між котрими перша і найближча серцю поета його рідна Україна. Той високий патріотизм вилився огненим словом у поемах «Сон» (1844) і «Кавказ» (1845), котрих розборові я і присвячую оцю статтю. А друга струя, що вилилася з того спільного збірника і йшла рівнобіжно з першою, а також рівнобіжно з загальним у Європі зворотом до реалізму, се було змагання вказати в правдивих картинах життя українського люду та його кривди. Ся струя породила такі прегарні перли нашої літератури, як «Катерину», «Наймичку, «Марину», «Петруся» та «Княжну». Але в обох тих струях течія спільна і дно спільне: протест проти погані сучасного ладу, опертий сильним та незасліпленим почуттям гуманності.

Глибинна сутність і призначення творчості Шевченка

Статті, присвяченій розборові «Сну» та «Кавказу», я дав наголовок «Темне царство». Цей наголовок випливає з самої суті діла. Бо й справді в тих двох поемах списав поет картину великого царства – російського, того царства тьми, що давить Україну, що абсолютизмом і самоволею царства та чиновників давить і путає не тільки діла, але навіть думки та змагання кожної вільної одиниці. Читачам, знакомим із російською літературою, відома була стаття Добролюбова під тим самим наголовком, присвячена розборові побутових драм Островського. Приймаючи такий самий наголовок для сеї статті, я зовсім не хочу йти в супір з найкращою працею найбільшого російського критика. Така думка, поминаючи нерівність сил, тим дальша від мене, що й предмет обох статей принципіально різний. Бо коли Добролюбов темного царства змалював велику неправду і погань не цілого суспільного ладу, а головно родинного життя одної верстви великоросійського народу, купецтва, – я хочу на основі Шевченкових поем відмалювати погань і неправду, що лежить переважно в політичнім устрої російської держави, розуміється, не без екскурсій і на суспільне поле. Але чи складається з цих двох поем така цілість, аби можно було розглядати їх разом, не мішаючи з собою різнорідного. Адже писані вони не в один час, то чи ж нема між ними різниць щодо настроїв і поглядів поета? Розуміється, різниці видно, але, на мою думку, різниці ті поверхові, не тикають самого основного погляду поета на представлене ним «темне царство». Ось чим, на мою думку, відрізняється «Сон» від «Кавказу». В «Сні» Шевченко стоїть іще більше на українськім ґрунті (поема написана вчасніше). Україна нагадується йому все і всюди: її горем наболіла