Крадійка книжок - Маркус Зузак
Направду, коли вони витягли її, дівчинка кричала і голосила за Гансом Губерманном. Чоловіки з ЛСЕ намагалися стримати її своїми запилюженими руками, та крадійка книжок вирвалася. Чомусь люди у відчаї завжди здатні на таке.
Вона не знала, куди біжить, бо Небесної вулиці більше не існувало. Усе було новим, апокаліптичним. Чому небо було червоним? Як може падати сніг? І чому ці сніжинки обпалюють їй руки?
Лізель перейшла на непевну ходу і рушила прямо перед собою.
«Де крамниця пані Діллер? — подумала вона. Де…»
Вона ще якийсь час тинялася серед уламків, доки чоловік, який її витяг, схопив її за руку і почав говорити:
— В тебе шок, люба, в тебе шок; з тобою все буде добре.
— Що сталося? — запитала Лізель. — Я ще досі на Небесній вулиці?
— Так. — У чоловікових очах було розчарування. Чого він тільки не надивився за ці кілька років. — Це Небесна вулиця. Вас розбомбили, дівчинко. Es tut mir leid, Schatzi. Мені дуже шкода, люба.
Її губи досі рухалися, хоча тіло вже скам’яніло. Вона забула попередні голосіння за Гансом Губерманном. Це ж було так давно — таке трапляється після бомбардувань. Лізель сказала:
— Треба витягти мого тата і мою маму. Треба витягти з підвалу Макса. Якщо його там немає, значить, він у коридорі, визирає з вікна. Інколи під час атак він так робить — розумієте, йому не часто доводиться бачити небо. Я маю розказати йому про погоду. Він нізащо не повірить…
Вона зігнулася саме в ту мить, коли солдат з ЛСЕ підхопив її і посадив на землю.
— Ми заберемо її за хвилину, — сказав він своєму сержанту.
Крадійка книжок подивилася на важку і болючу ношу, яку тримала в руці.
Книжка.
Слова.
Закривавлені пальці, як і того дня, коли вона прибула сюди.
Солдат з ЛСЕ підняв її і повів геть. Горіла дерев’яна ложка. Чоловік минув розбитий футляр для акордеона, і Лізель розгледіла всередині інструмент. Вона бачила його білі зуби і чорні ноти поміж ними. Вони усміхалися їй і негайно повернули до реальності. Нас розбомбили, подумала дівчинка, й обернулася до чоловіка, що йшов біля неї.
— Це акордеон мого тата. — Знову. — Це акордеон мого тата.
— Не хвилюйся, дівчинко, все добре, нам треба ще трохи відійти.
Та вона не пішла.
Лізель простежила, куди чоловік несе акордеона, і рушила за ним. Червоне небо досі посипало їх красивим попелом, а дівчинка зупинила рослявого солдата і сказала:
— Я заберу його, якщо ви не проти, — він належить моєму татові. — Лізель обережно забрала його з рук чоловіка і понесла. Якраз у ту мить вона побачила перше тіло.
Футляр з акордеоном випав з її рук. Звук, ніби від вибуху.
На землі розпласталася пані Гольцапфель.
НАСТУПНІ ДЕСЯТЬ СЕКУНД ЖИТТЯ ЛІЗЕЛЬ МЕМІНҐЕР
Вона розвернулася і вдивляється, скільки сягає зір, у руїни коридору, який колись був Небесною вулицею. Вона бачить двох чоловіків, які несуть тіло, і йде за ними.
Коли побачила інших, Лізель кашлянула. Краєм вуха вона почула, як один з чоловіків сказав, що на якомусь клені знайшли тіло, роздерте на шматки.
Нестямні піжами і подерті обличчя. Найперше вона помітила хлопцеве волосся.
Руді?
Тепер уже не так беззвучно.
— Руді?
Він лежав — лимонне волосся і заплющені очі. Крадійка книжок підбігла до нього і впала на коліна. Випустила чорну книжку.
— Руді, - схлипувала Лізель, — прокинься… — Вона схопила його за сорочку і легенько потрясла. — Прокинься, Руді. — Небо закипало і сипало попіл, а крадійка книжок стискала в руках його сорочку. — Руді, будь ласка. — Сльози впивалися їй в обличчя. — Руді, будь ласка, прокинься, та щоб тебе, прокинься, я кохаю тебе. Ну ж бо, Руді, ну ж бо, Джессі Овенс, ти ж знаєш, що я тебе кохаю. Прокинься, прокинься, прокинься…
Усім було байдуже.
Дедалі вищими купами громадилися уламки. Бетонні пагорби з багряними шапками. Красива, потовчена сльозами дівчинка трясе мерця.
— Ну ж бо, Джессі Овенс…
Але хлопець не прокинувся.
Не в змозі повірити, Лізель сховала голову у нього на грудях. Вона тримала його обм’якле тіло, не давала йому відкинутись назад, доки їй не довелося повернути його на скалічену землю. Вона обережно його опускала.
Повільно. Повільно.
— Боже, Руді.
Лізель схилилася, глянула на його неживе обличчя і поцілувала в губи свого найкращого друга, Руді Штайнера, ніжно і щиро. Вони були запилюжені і солодкі на смак. Ніби каяття в тіні дерев і відблисках колекції костюмів анархіста. Вона цілувала його довго і м’яко, а коли відірвалась від його губ, торкнулася їх пальцями. Її руки тремтіли, губи набрались, і вона ще раз схилилася, але трохи не розрахувала сили, і їхні зуби стукнулися посеред знищеного світу Небесної вулиці.
Лізель не попрощалася. Не могла. Кілька хвилин просиділа біля його тіла і врешті насилу змогла віддерти себе від землі. Мене дивує, на що здатні люди, навіть тоді, коли їхніми обличчями збігають струмочки, а вони заточуються, кашляють, але йдуть далі, шукають і знаходять.
НАСТУПНЕ ВІДКРИТТЯ
Тіла мами і тата, обоє заплутались у простирадлі з гравію, яким устелена Небесна вулиця.
Лізель не бігла, не йшла, вона зовсім не рухалась. Її очі нишпорили поміж людьми і завмерли, ніби в тумані, коли розгледіли високого чоловіка і низьку шафоподібну жінку. Моя мама. Мій тато. Слова приклеїлись до неї.
— Вони не рухаються, — тихенько промовила дівчинка. — Вони не рухаються.
Можливо, якби вона простояла ще довше, то вони б заворушилися, однак, скільки б Лізель не стояла, вони так і не поворухнулись. Саме тоді я помітив, що дівчинка боса. Якось дивно помічати в таку мить щось подібне. Мабуть, я намагався не дивитися на її обличчя, бо крадійка книжок була в безнадійному сум’ятті.
Вона зробила крок і не хотіла йти далі, але таки пішла. Несміливо, Лізель підійшла до мами з татом і сіла між ними. Взяла Розу за руку і звернулася до неї:
— Пам’ятаєш, коли я приїхала сюди, мамо? Я вчепилася в хвіртку і плакала. Пам’ятаєш, що ти сказала всім тим людям, які зібралися на вулиці? - Її голос похитнувся. — Ти сказала «Чого повитріщалися, недоумки?» — Вона торкнулася маминого зап’ястя. — Мамо, я знаю, що ти… Я дуже зраділа, коли ти
