Крадійка книжок - Маркус Зузак
БАГАТО МИТЕЙ УНИКАННЯ
Тато. Вона не буде, не може дивитися на тата.
Ще ні. Не зараз.
Тато мав сріблясті, але не мертві очі.
Тато був акордеоном!
Але його міхи геть спорожніли.
Ніщо в них не залітало, ніщо не вилітало.
Лізель почала хитатися взад-вперед. Пронизлива, тихенька, розмазана нота застрягла у роті, та нарешті дівчинка повернулась.
До тата.
Я не міг стриматися. Обійшов їх, щоб краще бачити Лізель, і тієї миті, коли я знову зустрів її обличчя, я зрозумів, що його вона любила найбільше. Її погляд гладив татове обличчя. Пройшов зморщечкою на щоці. Він сидів з нею в умивальні і вчив скручувати цигарки. Він давав хліб мертвому чоловікові на Мюнхенській вулиці і сказав дівчинці продовжувати читати в бомбосховищі. Хто зна, якби він цього не зробив, може, вона б не писала в підвалі.
Тато — акордеоніст — і Небесна вулиця.
Одне не може існувати без іншого, тому що для Лізель обоє були домом. Так, ось чим був для неї Ганс Губерманн.
Дівчинка обернулася і сказала солдату з ЛСЕ:
— Будь ласка, татовий акордеон. Можете принести його мені?
Минуло кілька ніякових хвилин і хтось зі старших приніс надкушений футляр, і Лізель відкрила його. Вона вийняла поранений інструмент і поклала його поряд з Гансовим тілом.
— Ось, тату.
Можу заприсягтися, бо те ж видіння я бачив багато років по тому — видіння самої крадійки книжок, — коли вона опустилася біля Ганса на коліна, то побачила, як він підводиться і грає на акордеоні. Він випростався, припасував його до себе серед гірських вершин розтрощених будинків і грав, з такими добрими сріблястими очима і навіть із цигаркою, що звисала з кутика рота. Зіграв фальшиву ноту і так мило засміявся, сам із себе. Міхи вдихали і видихали, а високий чоловік грав для Лізель Мемінґер, востаннє, а з печі повільно виймали небо.
Грай, тату, не зупиняйся.
Тато зупинився.
Він впустив акордеона, і його сріблясті очі знову вкрила іржа. На землі залишилося тільки тіло, і Лізель підняла його, обійняла. Вона плакала у Ганса Губерманна на плечі.
— Прощавай, тату, ти врятував мене. Ти навчив мене читати. Ніхто не вміє грати так, як ти. Я більше ніколи не буду пити шампанського. Ніхто не вміє грати так, як ти.
Її руки тримали тата. Вона поцілувала його плече — більше не могла дивитися на його обличчя — і поклала назад на землю.
Крадійка книжок плакала, поки її лагідно відводили геть.
Пізніше вони згадали про акордеон, але ніхто не помітив книжки.
У них було ще багато роботи, і в купі з іншими уламками на «Крадійку книжок» кілька разів наступили, врешті підняли і, навіть не глянувши, кинули до вантажівки зі сміттям. Якраз перед тим, як вантажівка рушила, я швиденько заліз до кузова і схопив її рукою.
Яке щастя, що я був там.
Заждіть, кого це я обманюю? Бодай раз я побував у більшості місць, а в 1943 році я був майже всюди.
Епілог
Останній колір а також:
смерть і Лізель — кілька дерев’яних сльозинок — Макс — і віддавач
Смерть і Лізель
Чимало років минуло відтоді, а в мене досі ще купа роботи. Клянуся, цей світ схожий на фабрику. Сонце розмішує її, люди керують нею. А я залишаюся. Я відношу їх на небо.
Щодо нашої історії — не буду ходити по колу, бо вже сам втомився, я настільки втомився, що розкажу вам її так відверто, як тільки зумію.
ОСТАННІЙ ФАКТ
Маю сказати вам, що крадійка книжок померла вчора.
Лізель Мемінґер дожила до глибокої старості, далеко від Молькінґа і полеглої Небесної вулиці.
Вона померла в передмісті Сіднея. У будинку під номером 45 — той самий номер, що й у бомбосховища Фідлерів, — і небо було найкращого післяполудневого блакитного кольору. Як і татова, її душа піднялася мені назустріч.
В останніх видіннях вона бачила трьох своїх дітей, своїх онуків, чоловіка і довгий перелік життів, переплетених з її власним. Поміж них світилися лампадками Ганс і Роза Губерманни, її братик і хлопець, чиє волосся навіки залишилось лимонного кольору.
Але там було ще кілька видінь.
Ходіть зі мною, і я розповім вам історію.
Я вам щось покажу.
Дерево в пообідній час
Коли Небесну вулицю розчистили, Лізель Мемінґер було нікуди йти. Її назвали «дівчинка з акордеоном» і відвели до поліції, де ламали голову над тим, що з нею робити.
Вона сиділа на дуже твердому кріслі. Крізь дірки у футлярі на неї дивився акордеон.
Вона провела в поліції майже три години, а тоді заявилися мер і його пухнастоволоса дружина.
— Кажуть, що тут є дівчинка, — сказала пані, - яка вижила на Небесній вулиці.
Поліціянт вказав на Лізель.
Ільза Германн запропонувала понести акордеона, та Лізель міцно притискала його до себе, поки вони спускалися з ґанку поліції. За кілька кварталів далі по Мюнхенській вулиці проходила чітка лінія, що відділяла розбомблених і тих, кому поталанило.
Мер був за кермом.
Ільза сиділа з нею на задньому сидінні.
Дівчинка дозволила їй взяти себе за руку, яку поклала на поверхню акордеона, що сидів між ними.
Мабуть, було б легше нічого не говорити, та Лізель мала інший погляд на своє горе. Вона сиділа в чепурній вільній кімнаті мерового будинку і говорила — сама з собою — до пізньої ночі. Дівчинка майже нічого не їла. Єдине, чого вона не робила зовсім, — не вмивалась.
Чотири дні вона носила залишки Небесної вулиці по килимах і дощатій підлозі будинку під номером 8 по вулиці Ґранде. Вона багато спала, але не бачила жодного сну і в більшості випадків шкодувала, що взагалі прокинулась. Усі жахіття зникали, коли вона спала.
У день похорону вона теж не помилася, тому Ільза Германн лагідно запитала, чи не бажає вона скупатися. Перед тим вона лише показала дівчинці ванну і дала рушника.
Люди, які прийшли на поминальну службу Ганса і Рози Губерманнів, тільки й говорили про дівчинку, вдягнену в гарну сукню і шар грязюки з Небесної вулиці. А ще казали, що того ж дня після похорону вона, повністю одягнена, зайшла в річку Ампер і сказала щось дуже
