Крадійка книжок - Маркус Зузак
— На що це він витріщається? — запитав чоловічий голос, що стояв поряд.
Крадійка книжок вийшла на дорогу.
Ще ніколи кроки не давалися їй так тяжко. Ще ніколи її серце не було таким рішучим і великим у її юних грудях.
Дівчинка зробила крок і тихенько відповіла:
— Він шукає мене.
Голос завмер усередині і відступив назад. Вона мусила його повернути — сягнути рукою до самого дна. Знову навчитися говорити і вигукнути його ім’я.
Макс.
— Я тут, Максе!
Голосніше.
- Максе, я тут!
Він почув її.
МАКС ВАНДЕНБУРҐ, СЕРПЕНЬ 1943 РОКУ
Гілочки волосся, як Лізель і уявляла, трясовинні очі, що переступали, плече за плечем, через інших євреїв. Коли очі дотягнулися до неї, вони благали. Борода осунула його обличчя, а рот здригався, коли він промовляв слово, ім’я, дівчинку.
Лізель.
Лізель висмикнулась з юрби і ввійшла в течію євреїв, маневруючи між ними, поки не вхопилася лівою рукою за його зап’ястя.
На неї опустилося його обличчя.
Воно сягнуло до неї, коли вона перечепилась, і єврей, той бридкий єврей, допоміг їй підвестися. Він витратив на це усі свої сили.
— Я тут, Максе, — повторила Лізель. — Я тут.
— Я не вірю… — Слова накрапали з його губ. — Дивись, як ти підросла. — Його очі сповнював страшенний смуток. Вони розпухли. — Лізель… вони впіймали мене кілька місяців тому. — Голос був скалічений, але він підтягнувся до неї. — На півдорозі до Штутґарта.
Зсередини потік євреїв скидався на похмуре нещастя рук і ніг. Пошарпана одіж. Солдати поки що її не помітили, і Макс застеріг дівчинку:
— Ти мусиш відпустити мою руку, Лізель. — Він навіть спробував відштовхнути її, та вона виявилась надто сильною. Його змарнілі руки не змогли зрушити її з місця, і вона пішла далі, серед бруду, голоду і сум’яття.
Лізель зробила вже чимало кроків, аж раптом її помітив солдат.
— Агов! — крикнув у натовп євреїв. І вказав на неї своєю нагайкою. — Агов, дівчино, що це ти робиш? Ану геть звідси!
Коли Лізель цілковито його проігнорувала, він взявся роздирати руками в’язкий потік в’язнів. Він розпихав їх і продирався до дівчинки. Він загрозливо навис над нею, а Лізель і не думала зупинятись, аж раптом помітила на Максовому обличчі якийсь дивний вираз — ніби його душили. Вона й раніше бачила його переляк, але такого не бачила ніколи.
Солдат схопив її.
Його руки шарпали її одяг.
Вона відчувала кістки його пальців і кожен суглоб. Вони впивалися в її шкіру.
— Я сказав — геть звідси! — знову скомандував солдат, і тепер він вже відтягував її набік і швиргонув об стіну німецьких глядачів. Ставало спекотніше. Сонце обпалювало її обличчя. Дівчинка впала, боляче розтягнувшись на землі, але знову звелася на ноги. Вона приготувалась і вичікувала. Знову зайшла у потік.
Цього разу Лізель пробиралася ззаду.
Попереду вона запримітила знайомі гілочки волосся і рушила до них.
Втім, тепер Лізель не простягнула до нього руку — вона зупинилась. Десь усередині неї ховалися душі слів. Вони видерлися назовні і стали поряд.
— Максе, — промовила Лізель. Він озирнувся, на мить заплющив очі, а дівчинка продовжувала. — Був собі колись один дивний маленький чоловік, — сказала вона. Її руки вільно повисли по боках, але долоні були стиснуті в кулаки. — Але була ще й струшувачка слів.
Один з євреїв, що крокували в Дахау, зупинився.
Він заціпенів, а інші похмуро минали його, залишаючи цілком самотнім. Його очі хитнулися — як, виявляється, усе просто. Слова, що дівчинка передала єврею. Вони видерлися йому на плечі.
Коли вона знову заговорила, з її губ, спотикаючись, злетіло запитання. У її очах тіснилися гарячі сльози, та Лізель ніяк не хотіла випустити їх на волю. Треба бути гордою і непохитною. Краще нехай це будуть слова.
— Це справді ти? — запитав молодий чоловік, — продовжила Лізель. — Невже це з твоєї щоки я взяла ту насінину?
Макс Ванденбурґ досі не рухався.
Він не впав на коліна.
Люди, євреї, хмари — всі завмерли. Всі дивилися.
Зупинившись, Макс спочатку поглянув на дівчинку, а тоді підняв очі до неба — такого неосяжного, такого блакитного, такого величного. Звідти спускалися важкі промені — сонячні дошки, — то тут то там вони чарівливо падали на землю. Хмари знову рушили небом, вони вигинали свої спини, щоб озирнутися назад.
— Сьогодні такий гарний день, — сказав Макс, його голос розсипався дрібненькими осколками. Гарний день, щоб померти. Гарний день, щоб померти, ось так.
Лізель підійшла до нього. Їй вистачило сміливості простягнути руку і торкнутися його бородатого обличчя.
— Максе, це справді ти?
Такий погожий німецький день і така уважна публіка.
Він дозволив своїм губам поцілувати її руку.
— Так, Лізель, це я, — він притримав її руку на своєму обличчі і плакав у її пальці. Він плакав, коли підійшов солдат, а маленька групка зухвалих євреїв зупинилася, щоб подивитись.
Він стояв, а його шмагали нагайкою.
— Максе, — плакала Лізель.
Уже беззвучно, коли її відтягували.
Максе.
Єврейський кулачний боєць.
Вона сказала все це, десь усередині.
Максі Таксі. Так називали тебе друг у Штутґарті, коли ви билися на вулиці, пригадуєш? Пригадуєш, Максе? Ти сам мені розповідав. Я нічого не забула…
То був ти — хлопець з міцними кулаками, ти ще казав, що зацідиш смерті в пику, коли вона прийде по тебе.
Пригадуєш сніговика, Максе?
Пригадуєш?
У підвалі?
Пригадуєш білу хмару з сірим серцем?
Час від часу фюрер досі зазирає до підвалу, він шукає тебе. Він сумує за тобою. Ми всі за тобою сумуємо.
Нагайка. Нагайка.
Нагайка не спиняється в солдатській руці. Вона смугує Максове обличчя. Жалить підборіддя, січе його горло.
Макс упав на землю і солдат повернувся до Лізель. Відрив рота. Показав свої бездоганні зуби.
Раптом у неї перед очима вибухнув спалах. Лізель пригадала той день, коли вона хотіла, щоб Ільза Германн, чи бодай безвідмовна Роза, вдарили її, але жодна з них не підняла на неї руки. А от сьогодні її вже не розчарували.
Нагайка розсікла її ключицю і дотягнулася до лопатки.
— Лізель!
Вона впізнала цей голос.
Коли солдат знову замахнувся, вона розгледіла у натовпі оторопілого Руді Штайнера. Він щось вигукував. Вона бачила його вимучене обличчя і лимонне волосся.
— Лізель,
