Крадійка книжок - Маркус Зузак
Спав Руді Штайнер. Спали мама з татом. Пані Гольцапфель, пані Діллер і Томмі Мюллер теж спали. Усі спали. Їм усім судилося померти.
Вижила лише одна людина.
Вона вижила тому, що сиділа в підвалі і перечитувала історію свого життя, перевіряла на помилки. Раніше цей підвал вважали недостатньо глибоким, але тієї ночі, 7 жовтня, його було достатньо. Уламки снарядами летіли вниз, і за кілька годин, коли Молькінґ огорнула дивна розпатлана тиша, місцевий підрозділ ЛСЕ почув якісь звуки. Відлуння. Десь під землею дівчинка вистукувала олівцем по банці з фарбою.
Вони завмерли, схилились і припали вухами до землі, а щойно звук повторився, кинулися копати.
ПРЕДМЕТИ, ЩО ПЕРЕДАВАЛИСЯ З РУК В РУКИ
Цементні блоки і черепиця.
Шматок стіни з сонцем, що стікало.
Нещасний на вигляд акордеон, що визирає крізь прокушений футляр.
Вони підкидали все це вгору.
Коли відтягнули ще один шматок розтрощеної стіни, один з чоловіків побачив волосся крадійки книжок.
Він дуже мило посміхнувся. Він приймав новонароджену дитину.
— Не вірю своїм очам — вона жива!
Як же втішились ці метушливі і галасливі чоловіки, однак я не міг радіти разом з ними.
Перед тим на одній руці я виносив її тата, а на іншій — маму. Обидві душі були такими м’якими.
Трохи далі, поряд із усіма іншими, лежали їхні тіла. Татові лагідні сріблясті очі вже поїдала іржа, а мамині картонні губи так і застигли, наполовину розтулені, - мабуть, не встигла дохропти. Як полюбляють богохульствувати німці — Ісус, Марія і Йосип.
Рятівні руки витягли Лізель з-під завалів і змели з її одягу бетонні крихти.
— Дитино, — сказали вони, — сирени запізнились. Що ти робила в підвалі? Звідки ти знала?
Однак вони не помітили, що дівчинка досі притискала до себе книжку. Вона закричала. Нестямним криком живого.
— Тату!
Ще раз. Її обличчя морщилося, коли голос зривався на високі панічні ноти.
— Тату, тату!
Вони впустили її, а Лізель кричала, голосила і плакала. Якщо й була поранена, то вона цього не помічала, вона виривалася, шукала, вигукувала і знову голосила.
Вона досі притискала до себе книжку.
Лізель відчайдушно чіплялася за слова, які врятували їй життя.
Дев’яносто восьмий день
Перші дев’яносто сім днів після повернення Ганса Губерманна в квітні 1943 року все було добре. Він часто журився думкою про те, що його син воює в Сталінграді, але щиро сподівався, що хлопцеві передалася бодай часточка його везіння.
На третій вечір після свого повернення тато сидів на кухні і грав на акордеоні. Пообіцяв, значить виконуй. Кухня наповнилась музикою, супом, жартами і сміхом чотирнадцятирічної дівчинки.
- Saumensch, — пригрозила мама, — припини реготати на все горло. Його жарти не такі вже й смішні. Та ще й безcоромні…
За тиждень Ганс пішов на службу і щодня їздив до Мюнхена в одну з військових канцелярій. Він казав, що там достатньо їжі і цигарок, і час до часу приносив додому печиво або джем. Як у старі добрі часи. Незначна повітряна атака в травні. «Heil Hitler » то тут, то там, і все було добре.
Доки не настав дев’яносто восьмий день.
НЕВЕЛИЧКЕ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ СТАРОЇ ЖІНКИ
На Мюнхенській вулиці вона сказала: — Ісус, Марія і Йосип, краще б вони не водили їх містом.
Ці нещасні євреї, як же їм не пощастило. Це поганий знак.
Щоразу, коли бачу їх, я переконуюсь, що ми всі загинемо.
То була та сама стара, яка сповістила про парад євреїв, коли Лізель побачила їх уперше. На першому поверсі її обличчя скидалося на чорнослив. Очі були темно-синіми, як вени. А її передбачення виявилось безпомильним.
У середині літа Молькінґ отримав попередження про те, що з ним станеться. Воно, вже звично, постало перед очима його мешканців. Спершу підстрибувала голова солдата, який тицяв у небо пістолетом. За ним — пошарпана вервечка брязкотливих євреїв.
Лишень цього разу їх пригнали з іншого боку. Євреїв вели до сусіднього міста Неблінґа шкребти вулиці та роботи ту брудну роботу, від якої вернули носа солдати. Ввечері вони пленталися назад до табору, повільно, виснажено, зламано.
Лізель знову вишукувала серед них Макса Ванденбурґа, вона думала, що він теж міг потрапити в Дахау, навіть якщо його й не провели Молькінґом. Його там не було. Поки що.
Почекайте ще трохи, і теплого серпневого дня Макса таки проведуть містом разом з іншими євреями. Втім, на відміну від них, він не буде дивитися собі під ноги, не буде кидати випадкові погляди на глядацьку трибуну фюрерових німців.
ОДИН ФАКТ ПРО МАКСА ВАНДЕНБУРҐА
Він вдивлятиметься в обличчя на Мюнхенській вулиці, він шукатиме дівчинку, яка краде книжки.
А цього разу, в липні, на дев’яносто восьмий день після татового повернення, як Лізель згодом підрахувала, вона стояла і розглядала рухому купу скорботних євреїв — вишукувала серед них Макса. Принаймні, це не так боляче, як просто стояти і дивитись.
«Це жахлива думка» , вона пізніше напише в підвалі на Небесній вулиці, але дівчинка знала, що це правда. Боляче дивитися на них. А як же їхній біль? Біль від спотикання черевиків, катувань і зачинення табірних воріт?
За десять днів вони ще двічі проходили Молькінґом, а незабаром підтвердилися й слова невідомої жінки з Мюнхенської вулиці, чиє обличчя нагадувало чорнослив. Страждання навалилися на місто, і коли євреям ще можна було дорікнути тим, що вони стали передвісниками чи початком біди, то головним винуватцем їхніх нещасть був фюрер і його кампанія в Росії — бо, коли Небесна вулиця прокинулась одного липневого ранку, колишнього солдата знайшли мертвим. Він висів на крокві пральні неподалік від пані Діллер. Ще один людський маятник. Ще один годинник, що назавжди зупинився.
Неуважний господар забув зачинити двері.
24 ЛИПНЯ, 6:03 РАНКУ
У пральні було тепло, крокви були міцними, і Міхаель Гольцапфель зістрибнув зі стільця, ніби з обриву.
У той час за мною ганялося стільки людей, вони кликали мене, благали забрати їх з собою. Було й небагато таких, хто мимохідь згадував моє ім’я і шепотів напруженим голосом:
— Візьми мене, — казали вони, і годі було їх спинити. Вони боялися, звісно, але вони боялися не мене. То був страх, що вони зазнають невдачі
