Крадійка книжок - Маркус Зузак

У сусідній кімнаті розводили гіпс.

Гіркий присмак запитань

Десь за тиждень після дня народження Лізель, у середині лютого, вони з Розою нарешті отримали від Ганса докладного листа. Від поштової скриньки дівчинка помчала до будинку і показала його мамі. Роза сказала їй прочитати вголос, і обоє не могли стримати радості, коли Лізель читала про зламану ногу. Вона була настільки приголомшена, що наступне речення прочитала про себе.

— Що там? — наполягала Роза. — Ну, Saumensch?

Лізель підвела очі від листа і ледь не закричала. Сержант дотримав слова.

— Він повертається додому, мамо. Тато повертається додому!

Вони обійнялися на кухні, і лист зіжмакало їхніми тілами. Зламана нога — чим не привід для свята?

Коли Лізель розповіла новину сусідам, Барбара Штайнер неабияк втішилась. Вона обійняла дівчинку за плечі і погукала дітей. Здавалося, що від новини про повернення Ганса Губерманна сімейство Штайнерів, яке зібралося на кухні, знову віднайшло надію. Руді посміхався і реготав, і Лізель бачила, що він принаймні намагається за неї порадіти. Однак дівчинка також відчула гіркий присмак запитань, що застрягли в його роті.

Чому він?

Чому Ганс Губерманн, а не Алекс Штайнер?

І його можна було зрозуміти.

Ящичок для інструментів, закривавлений і ведмедик

З часу призову його тата до армії в жовтні минулого року Руді накопичив чималий запас гніву. А новина про повернення Ганса Губерманна тільки підлила олії у вогонь. Він нічого не казав Лізель. Він не скаржився, що це несправедливо. Він вирішив діяти.

Руді йшов Небесною вулицею якраз перед смерканням — найкращий для крадійства час — і ніс у руках металевого ящичка.

ЯЩИЧОК ДЛЯ ІНСТРУМЕНТІВ РУДІ

Обдертого червоного кольору і завдовжки з велику взуттєву коробку.

В ньому містилося таке:

Ржавий складаний ножик x 1

Маленький ліхтарик x 1

Молоток x 2 (середнього розміру і маленький)

Невеликий рушник x 1

Викрутка x 3 (різних розмірів)

Лижна маска x 1

Чисті шкарпетки x 1

Плюшевий ведмедик x 1

Лізель побачила його з вікна кухні — його рішучі кроки і зосереджене обличчя, як і тоді, коли він йшов розшукувати свого тата. Він щосили стиснув ручку ящичка, а його рухи заціпеніли від люті.

Крадійка книжок впустила рушник і вхопилася за миттєвий здогад.

Він іде щось красти.

Вона вибігла йому назустріч.

Не прозвучало бодай чогось схожого на привітання.

Руді не зупинився і говорив крізь холодне повітря перед собою. Недалеко від будинку Томмі Мюллера він сказав:

— Знаєш, Лізель, я тут трохи подумав. Ніяка ти не крадійка, — і, не давши їй змоги щось відповісти, продовжив. — Та жінка сама тебе впускає. На Бога, вона навіть залишає для тебе печиво. Я думаю, що це не крадійство. Краде армія. Як вони вкрали твого тата і мого. — Руді копнув камінця і той стукнувся об хвіртку. Він пришвидшив крок. — Усі ті багаті нацисти на вулиці Ґранде, на Жовтій вулиці, на вулиці Гайде.

Лізель думала тільки про те, як би не відстати. Вони вже минула пані Діллер і виходили на Мюнхенську вулицю.

— Руді…

— Ну то як воно?

— Як що?

— Коли береш ті книжки?

Тієї миті Лізель вирішила зупиниться. Якщо йому потрібна відповідь, то нехай повернеться. Він повернувся.

— Ну? — Але Руді знову відповів ще до того, як вона встигла відкрити рота. — Приємно, правда? Вкрасти те, що в тебе забрали.

Намагаючись затримати його, Лізель перевела розмову на ящичок для інструментів.

— Що ти там несеш?

Він нагнувся і відкрив.

Усе здавалося доречним, окрім ведмедика.

Вони рушили далі, і Руді детально описав, для чого йому той ящичок і що він буде робити з кожним інструментом. Молотки, приміром, потрібні для розбивання скла, а рушничок — щоб замотувати в нього молотки і приглушувати звук від удару.

— А плюшевий ведмедик?

То була іграшка Анни-Марії Штайнер, завбільшки з книжку Лізель. Хутро закошлатилось і стерлось. Очі і носа вже не раз пришивали, та ведмедик все одно мав доволі доброзичливий вигляд.

— Оце, — пояснив Руді, - мій геніальний винахід. Якщо до кімнати, поки я буду там, зайдуть діти, я дам їм ведмедика і вони заспокоються.

— А що ти збираєшся красти?

Він здвигнув плечима.

— Гроші, їжу, прикраси. Все, що потрапить під руки. — Звучало доволі просто.

Лише через п’ятнадцять хвилин Лізель помітила його безмовне обличчя і зрозуміла, що Руді Штайнер не буде нічого красти. Його рішучість зникла, і, хоча він досі дивився на уявну славу своїх крадійських справ, він уже не вірив, що здатен на це. Він намагався повірити, а це ніколи не передвіщало нічого доброго. Його крадійські звершення розгорталися у нього перед очима, але їхні кроки сповільнились і, розглядаючи будинки, Лізель відчула щире, однак сумне полегшення.

Вони стояли на Жовтій вулиці.

Будинки здебільшого були темні і масивні.

Руді зняв черевики і взяв їх в ліву руку. В правій він тримав скриньку.

З- поміж хмар проглядав місяць. Світло довжиною в милю.

— Чого я чекаю? — запитав Руді, та Лізель нічого не відповіла. Він знову розтулив рота, але не вимовив ні слова. Тоді поставив скриньку на землю і сів на неї.

Його шкарпетки промокли і задубіли.

— Добре, що прихопив ще одну пару, — зауважила Лізель, і помітила, що хлопець з усіх сил старається не засміятись.

Руді посунувся і розвернувся в інший бік, тож тепер з’явилося вільне місце і для Лізель.

Крадійка книжок і її найкращий друг сиділи посеред вулиці, спина до спини, на обдертому червоному ящичку для інструментів. Обоє дивилися в різні сторони і безмовно просиділи якийсь час. Коли вони підвелися і попрямували додому, Руді перевдягнувся у чисті шкарпетки, а старі викинув на дорогу. Подарунок Жовтій вулиці, подумав він.

РОЗКРИТА ПРАВДА РУДІ ШТАЙНЕРА —

Мабуть, мені краще вдається залишати щось, ніж красти.

Кілька тижнів по тому його ящичок таки став у пригоді. Руді повикидав з нього викрутки і молотки, а натомість поклав найцінніші речі Штайнерів на випадок майбутнього бомбардування. Залишив тільки плюшевого ведмедика.

9 березня, коли до Молькінґа знову навідалися сирени, Руді вийшов з дому, стискаючи в руці скриньку.

Поки Штайнери бігли Небесною Вулицею, Міхаель Гольцапфель несамовито гатив у двері Рози Губерманн. Коли вони з Лізель вийшли, чоловік поділився своєю проблемою.

— Моя мама, — сказав він, а на перев’язаній руці досі виднілися криваві сливи. — Вона не хоче виходити. Вона сидить на кухні за столом.

Повільно тягнулися тижні, а пані Гольцапфель так і не почала відходити від свого горя. Коли Лізель приходила читати,