Крадійка книжок - Маркус Зузак

Тут я вже нічого не міг вдіяти.

У них було багато способів, вони були такі винахідливі, і, якщо вже успішно доводили справу до кінця, хоч би в який спосіб, я не мав права їм відмовити.

Міхаель Гольцапфель знав, що робить.

Він покінчив з життям через бажання жити.

Того дня, а воно й не дивно, я ні разу не зустрів Лізель Мемінґер. Вже звично я запевнив себе, що маю надто багато роботи, щоб цілий день стовбичити на Небесній вулиці і слухати голосіння. Не вельми добре, коли люди ловлять мене на гарячому, тож я, як завжди, вирішив утекти і сховався у сонці сніданкового кольору.

Я не чув, як вибухнув голос старого чоловіка, що знайшов тіло повішеного, не чув, як тупотіли ноги і вражено затамовували подих люди, що збіглися до пральні. Я не чув, як сухоребрий чоловік з вусами пробубнів:

— Ото ганьба, бісова ганьба…

Я не бачив пані Гольцапфель, що розпласталася на Небесній вулиці, широко розкинувши руки, зі страшним відчаєм на лементуючому обличчі. Ні, я нічого цього не знав, доки не повернувся до Молькінґа кілька місяців по тому і не прочитав історію під назвою «Крадійка книжок». Так я нарешті довідався, що Міхаеля Гольцапфеля погубила не поранена рука чи якась інша травма, а провина за життя.

Напередодні його смерті Лізель зрозуміла, що чоловік не міг спати, кожна ніч була для нього отрутою. Я частенько уявляю, як він лежить з розплющеними очима, пітніє під сніжними простирадлами, або йому ввижаються братові відірвані ноги. Дівчинка писала, що часом їй хотілося розказати йому про свого братика, як вона колись розказала Максу, однак між далеким кашлем і відірваними ногами було занадто глибока прірва. Чим втішити людину, яка надивилась такого? Чи варто казати йому, що фюрер ним пишається, що фюрер любить його за те, що він зробив у Сталінграді? Не смійте навіть думати про таке! Ви можете хіба вислухати його. Та річ у тім, що такі люди найважливіші слова залишають наостанок — коли комусь із оточення не пощастить знайти їх мертвими. Записку, речення, навіть запитання, або ж листа, як на Небесній вулиці 1943 року.

МІХАЕЛЬ ГОЛЬЦАПФЕЛЬ — ОСТАННЄ ПРОЩАННЯ

Люба мамо, чи зможеш ти коли-небудь мені пробачити? Я вже не міг більше терпіти. Я йду до Роберта. Мені начхати, що скажуть кляті католики. На небі має бути місце для тих, хто пройшов те, що пройшов я. Через те що я зробив, ти можеш подумати, що я не люблю тебе, але я люблю.

Твій Міхаель.

Ганса Губерманна попросили повідомити пані Гольцапфель про те, що сталося. Він стояв на порозі, а вона, мабуть, прочитала на його обличчя. Двоє синів за півроку.

За ним горіло ранкове небо, і дротяна жінка пройшла повз нього. Задихаючись від ридань, вона бігла до гурту людей на початку Небесної вулиці. Десь двадцять разів вона кликала Міхаеля, та він вже дав їй свою відповідь. За словами крадійки книжок, пані Гольцапфель майже годину обіймала його тіло. Тоді обернулася до сліпучого сонця і сіла на дорогу. Вона вже не могла йти.

Здалеку дивилися люди. Такі речі легше даються на відстані.

Біля неї сидів Ганс Губерманн.

Він поклав долоню на її руку, а жінка відкинулась на тверду землю.

Він дав їй можливість наповнити вулицю своїм лементом.

Пізніше Ганс дуже турботливо провів її додому — через хвіртку і в будинок. Скільки б разів я не намагався побачити це по-іншому, у мене перед очима стояла ця картина…

Коли я уявляю цю нестямну жінку і високого сріблястоокого чоловіка, на кухні будинку під номером тридцять один досі падає сніг.

Розпалювач війни

Пахло свіжозбитою домовиною. Чорні плаття. Величезні валізи під очима. Лізель стояла на траві разом з усіма. Того ж дня вона читала для пані Гольцапфель. «Носія снів» , улюблену книжку жінки.

То був метушливий день, направду.

27 ЛИПНЯ 1943 РОКУ

Міхаеля Гольцапфеля поховали, а крадійка книжок читала осиротілій матері. Союзники скидали бомби на Гамбург — стосовно цього — добре, що я створіння незвичайне. Адже ніхто б не зміг за такий короткий час винести понад сорок п’ять тисяч душ. Навіть якби минув мільйон людських років.

На той час німці вже почали платити сповна. У фюрера затрусились його маленькі прищаві коліна.

Проте я таки маю віддати йому належне, цьому фюреру.

У нього була залізна воля.

Його жага розпалювання війни анітрохи не згасла, він не відступив від своїх намірів покарати і винищити єврейську чуму. Хоча більшість таборів було розкидано по Європі, кілька з них було і в Німеччині.

У тих таборах незліченну кількість людей досі примушували працювати і проходити містами.

Одним із таких євреїв був і Макс Ванденбурґ.

Дорога слів

Це сталося в маленькому містечку в самому серці гітлерівської Німеччини.

Потік все нових страждань вперто не зупиняв свого плину, і зараз принесло його невелику частину.

Євреїв гнали околицями Мюнхена, і одна дівчинка-підліток зробила щось нечуване — вона протислась крізь юрбу і пішла разом з ними. Коли солдати відтягнули її і штовхнули на землю, вона знову підвелася. І знову пішла.

Ранок був теплим.

Ще один чудовий день для параду.

Солдати і євреї минули вже кілька міст і наближалися до Молькінґа. Може бути, що в таборі додалося роботи або померли кілька в’язнів. Як би там не було, нову партію свіжих втомлених євреїв пішки гнали до Дахау.

Лізель, як завжди, поквапилась на Мюнхенську вулицю разом з юрбою глядачів.

- Heil Hitler!

Ще здалеку вона почула першого солдата і рушила крізь натовп, назустріч процесії. Голос вельми здивував дівчинку. У себе над головою він перетворив безкрає небо у стелю, і слова, відскочивши від неї, впали на землю, кудись під накульгуючі ноги євреїв.

Їхні очі.

Вони дивилися на рухому вулицю, один за одним, і Лізель, знайшовши зручне місце, зупинилась і взялася їх розглядати. Вона пробігала очима шеренги в’язнів, обличчя за обличчям, порівнюючи їх з євреєм, який написав «Навислого чоловіка» і «Струшувачку слів» .

Волосся як пір’я, подумала вона.

Ні, волосся, як гілочки. Саме так воно виглядає, якщо його не мити. Шукай волосся, схоже на гілочки, трясовинні очі і галузкову бороду.

Боже, скільки їх там було.

Стільки пар помираючих очей і зачовганих ніг.

Лізель розглядала євреїв, але Макса Ванденбурґа видали навіть не риси