Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

куряви і стадо бізонів, яке мчало до бескидів. Два круки сіли на дерево, один із них сказав другому: «Летімо за стадом! Молодий Апаук заманює стадо в пастку. Там вистачить і для нас з тобою». Коли вони полетіли, я побачила загоничів, які бігли за стадом, побачила бізонів, що скочувались у прірву. А потім моя тінь знов увійшла в моє тіло, і я прокинулась. Сину мій, це віщий сон! Я знаю, що ти станеш заманювачем бізонів.

— Я теж певен цього, — сказав я їй. — Коли ви з сестрою висушите м’ясо, ми втрьох підемо з табору, і там, на рівнині, я спробую заманити стадо.

Вони вернулися до пастки, а я довго лежав і думав про майбутнє. Одна думка пригнічувала мене: я не мав жодної кулі до рушниці, відібраної у «проткнутих носів». Червоні Куртки, торговці з півночі, продавали кулі завеликі для цієї рушниці. А мені не хотілося б вирушати в дорогу без рушниці, пороху та куль. Раптом мені сяйнуло попросити Вставай-Вовка, білого хлопця, який жив у вігвамі Самотнього Ходака, зробити для мене кілька куль. Він прожив із нами близько року й добре говорив нашою мовою.

Того ж вечора я пішов до нього й показав рушницю. Він узяв свій патронташ і вклав у мою рушницю кулю. Вона виявилась саме того калібру, який був мені потрібний. З двадцяти куль, що були в його патронташі, він віддав мені десять. Який я був йому вдячний! Відтоді почалася наша дружба, що тривала понад шістдесят зим. Ні разу ми з ним не сварилися, і я цим пишаюся.

Поки жінки сушили м’ясо, я часто розмовляв із Не-Бігуном. Він знав, що я хочу стати заманювачем, і давав мені добрі поради. Було вирішено, що він допоможе нам перевезти вігвам на рівнину, де я збирався заманювати бізонів, а потім відведе моїх коней назад, до табору. Ввечері, напередодні того дня, коли ми мали рушати в дорогу, я зайшов у вігвам Малої Видри й поділився з ним моїми надіями.

— Сину мій, ти ще надто молодий, — сказав він мені. — Боюся, що тебе спіткає невдача. Відклади цю справу на кілька років. Часу в тебе багато. Коли ти виростеш і змужнієш, зроби спробу заманити стадо. Може, вона буде вдалою.

Я сказав йому, що чекати не можу і вже завтра вирушу в дорогу.

Я поволі побрів назад до свого вігвама. До цієї хвилини я не сумнівався в успіху, а старий похитнув мою впевненість.

Я вирішив перебратися до гирла річки Берези. Це місце знаходилося на відстані одного дня їзди від нашого табору; сюди не навідувалися вершники й мисливці, і дичина мирно паслася на лугах. їхали ми не найкоротшим шляхом, а берегом річки, щоб не сполохати бізонів. Було вже темно, коли ми розкинули вігвам у тополиному гаю неподалік від злиття двох річок — Берези і Двох Талісманів. Рано-вранці Не-Бігун вирушив з нашими кіньми назад. Як тільки він від’їхав, я покликав сестру і Суякі, й утрьох ми стали підніматися північним схилом плоскогір’я, крутим і кам’янистим. Видершись на вершину, я обережно підвів голову й роззирнувся увсебіч.

— Брате, дивись, дивись! — вигукнула Пітакі.

На рівнині паслося стадо бізонів, майже сто голів. Воно повільно піднімалося схилом пагорба, і я вирішив, що, як тільки бізони зникнуть за вершиною, я побіжу до них і спробую їх заманити.

Розділ четвертий

Стадо рухалось дуже повільно. На самісінькому вершечку пагорба великий старий бізон став і обернувся до нас. Він довго розглядався на всі боки, помахуючи куцим хвостом, ніби запідозривши щось недобре. Ми знали, він не може нас побачити, бо тільки наші голови стриміли над кам’яними брилами, такими ж чорними, як і наше волосся.

Я вірю, що тіні чи якісь інші невидимі істоти попереджають звірів про наближення мисливця. Нерідко я та й кожен з нас були свідками того, як дичина тікала від нас, хоч ми були від неї далеко й побачити нас чи почути наш запах вона не могла. Щось та застерігало ту дичину…

Гадаю, що й старий бізон нас зачув, але не зрозумів, у чім річ. Постоявши трохи на вершечку пагорба, він заспокоївся, повернувся і клусом побіг за стадом, що зникло в улоговині.

— Він побіг, — сказала стара Суякі. — Сину мій, настав твій час, берися до роботи. Ой, як я хвилююся, наче я хвора. Я вся тремчу! Не гайся! Ми зараз дізнаємося, чи можеш ти це зробити.

— Так, брате, йди! Я помолюся за тебе, — втішила Пітакі.

Я поклав рушницю на землю, загорнувся в шкуру бізона, вивернувши її хутром наверх, і попрямував до пагорба, за яким зникло стадо. Я так хвилювався, що мені аж дух забивало. — Деручися схилом, я відчув, що у мене тремтять ноги, і ліг на землю. Я не розумів, що зі мною коїться. Коли я пробирався до ворожого табору, коли відбирав рушницю у ворога, я не переживав такого хвилювання. Я став дорікати собі за боягузтво. А коли помолився своїм таємним помічникам, відчув себе краще. Я підвівся й пішов далі.

На вершині пагорба я став рачки і, ховаючись у високій траві, зазирнув в улоговину.

Бізони паслися на схилі сусіднього пагорба. Прикривши голову шкурою, я підвівся і, згорбившись, заходився кружляти й стрибати. Вони відразу ж помітили мене і повернулися в мій бік, а я то показувався їм, то зникав у траві. Потім став рачки і почав хвицатися й мукати, як теля.

І тут я зрозумів, що Мала Видра видавав якісь інші звуки. Бізоненя мукає дуже тихо, не так, як теля — дитя корови, яких ви, білі, привезли в нашу країну. І його не чути на відстані ста кроків. Я перестав мукати, ще кілька разів хвицнув ногами, а тоді припав до землі й подивився на стадо. У мене стислося серце: бізони мчали на захід — тікали від мене. І з ними відлітала надія стати заманювачем, тим, хто дарує племені достаток. Невдача пригнітила мене: я відчув слабість, ліг долілиць на землю і, згорнувши шкуру, поклав її під голову замість подушки.

Я довго лежав, заплющивши очі. Зашелестіла трава, та я знав, хто йде, і не поворухнувся. Звичайно, це була Пітакі, а з нею наша майже-мати. Вони сіли біля мене, і Пітакі сказала:

— Брате, вони втекли. Ой, як мені сумно!

— Так, усьому кінець, — відповів я. — Ніколи мені не бути заманювачем. Вони не ступили й кроку в мій бік. Спочатку вони на мене дивилися, потім