Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
Бенкет тривав довго, і кілька разів священна люлька переходила з рук у руки. Розмова точилася про стада бізонів, яких Мала Видра заманював у пастку, а я жадібно дослухався до його мови. Я помітив, як шанобливо всі гості — вожді, знахарі, великі воїни — ставляться до заманювана бізонів. Вони не тільки шанували його, а й любили. Дуже рідко називали його Малою Видрою: у нього було інше ім’я — Дарувальник Достатку. І знову це ім’я здалося мені чудовим, це було майже ім’я бога.
Після бенкету я зайшов у вігвам Не-Бігуна.
— Вождю, — мовив я. — Мала Видра — велика людина.
— Серед наших трьох племен немає жодної людини, рівної йому, — відповів Не-Бігун.
— Я довго думав і вирішив: стану заманювачем бізонів, дарувальником достатку.
І я з тривогою подивився на Не-Бігуна, не знаючи, що він на це скаже.
— Ти ступив на стежку воїна, іди нею, — сказав він після довгої мовчанки. — Почав ти добре, згодом станеш великим воїном. А заманювачів бізонів мало, дуже мало. На три наших племені залишився тільки один — Мала Видра. Треба мати могутнього таємного помічника, ласку богів, щоб стати заманювачем, а в тебе їх немає. Ти шукатимеш спосіб заманювання стада, доживеш до сивого волосся, і, можливо, тобі жодного разу не вдасться привести стадо бізонів до бескидів.
— І все ж я хочу спробувати.
— Іди до Малої Видри, поговори з ним, — порадив він мені.
Я рушив до вігвама Малої Видри, але незабаром мене взяли сумніви, і я сповільнив кроки. Чи маю я право наближатися до священного вігвама, турбувати запитаннями таку мудру людину? Я вже було повернув назад, та через кілька кроків зупинився.
— Він має добре серце, це написано у нього на обличчі, — сказав я собі. — Я підійду до вігвама і спитаю, чи можна увійти.
Розділ третій
Я підійшов до вігвама і побачив двох чорних бізонів, намальованих на жовтій шкурі. У вігвамі горіло багаття. Я зупинився біля входу й вигукнув:
— Мала Видро! Дарувальнику Достатку! Ти вдома?
— Так, так! Заходь! — відгукнувся він.
Я зайшов.
— А, це ти, сину мій! — сказав Мала Видра, коли я підступив до багаття. — Ласкаво просимо. Сідай. Що привело тебе у вігвам старого чоловіка такої пізньої пори?
— О, велика людино, пожалій мене, допоможи! — вигукнув я. — Я хочу стати заманювачем бізонів!
— Ага! Он воно що! — озвався він. — Боюся, що не зможу нічим тобі зарадити. Треба попросити допомоги у предків. Я довго постував, молився і шукав способу заманювати стада, аж поки знайшов таємного помічника, який сказав мені, що треба робити. Чи є в тебе помічник?
— Ні, я ще не постував і не бачив віщого сну, — відповів я.
— Почни піст. Після того як ти побачиш віщий сон, спробуй заманити стадо. Постуй, молися, принось жертви і заманюй стада. Можливо, ти досягнеш успіху. Але може, й ніколи не станеш заманювачем. І не забудь, що це дуже небезпечна робота.
— Я не боюся, — сказав я йому. — Двічі я був на війні. Я відібрав рушницю у живого ворога.
— Сину мій, я зроблю для тебе все, що тільки зможу, але, звичайно, я не відкрию тобі таємних способів заманювання бізонів. Про це я не смію говорити. Коли я буду заманювати стадо, стань над краєм кам’яного пасма і стеж за кожним моїм рухом.
Я пішов додому. В нашому маленькому вігвамі було темно; моя сестра і стара Суякі спали. Я роздмухав вогонь і розбудив їх. Я не міг дочекатися ранку, мені хотілося негайно сказати їм, яке я обрав рішення.
— Що з тобою, брате? — спитала Пітакі. — Невже ти знову йдеш на війну?
— Ні, я більше ніколи не піду на війну.
— Але що трапилось? Навіщо ти нас розбудив? Може, ти хворий? — злякалася Суякі.
— Ні, я здоровий, я щасливий. А розбудив вас, щоб сказати про своє рішення: я хочу стати заманювачем бізонів, дарувальником достатку.
— О, брате, ти говориш казна-що! — дорікнула мені Пітакі. — Ти не зможеш стати заманювачем бізонів.
— Ні, зможе! І стане! — вигукнула стара Суякі. — Ми йому допоможемо. О, Сонце! Дай мені дожити до того дня, коли мій син заманить у пастку стадо бізонів!
Ми розмовляли до світанку. Було вирішено, що я почну постувати й постараюся побачити сон, як тільки Мала Видра заманить стадо до бескидів і забезпечить м’ясом увесь наш табір.
Через кілька днів повернулися дозорці й повідомили, що на плоскогір’ї пасуться великі стада бізонів і будь-коли можуть наблизитися до пастки. Ввечері того ж дня Мала Видра почав чотириденний піст і молитви, а всі знахарі нашого табору подіставали священні люльки й закурили на честь богів, благаючи їх удовольнити всі прохання заманювача.
Ніхто не насмілювався наблизитись до вігвама заманювача бізонів, щоб не зашкодити йому. З чотирьох його дружин три перебралися до нашого табору, а четверта, старша дружина, залишилась у вігвамі й разом з Малою Видрою співала священних пісень. Двічі на день, вранці й увечері, ми бачили, як вона спускалася до річки і пила, бо пити воду у вігвамі не дозволялося. Вона йшла поволі, низько схиливши голову, ні з ким не розмовляла, і до неї ніхто не звертався. її обличчя й руки були пофарбовані в чорний колір.
Вечорами я йшов сам або з сестрою до вігвама заманювача, сідав неподалік і слухав співи. Дивні це були пісні, дуже тихі, журливі. Найбільше мені подобалась пісня Першого Бізона. Я слухав її, затамувавши подих.
— Брате, — шепотіла Пітакі, — у мене серце завмирає.
— Бо це священна пісня, — відповідав я. — У мене також серце стискається; я бачу древніх бізонів і згадую ті далекі часи, коли люди й тварини могли розмовляти однією мовою і розуміти одне одного. Слухай уважно: колись ми з тобою співатимемо цю пісню.
Коли закінчився чотириденний піст Малої Видри, Самотній Ходак улаштував бенкет і куріння люльки на честь заманювача. Все наше плем’я було готове з’явитися на перший поклик Дарувальника Достатку. Після бенкету я підійшов до Малої Видри й попросився піти з ним на плоскогір’я, і він дозволив мені.
На світанку ми вдвох піднялися на плоскогір’я і зустріли чотирьох дозорців, які провели тут цілу ніч. Ми зупинилися на вершині бескиду, звідки починалися два кам’яні пасма
