Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
Стоячи на плоскогір’ї, ми дивилися вниз, на рівнину, що простяглася за долиною. Вдалині видніли три стада, — одне на північ від долини, друге на захід, третє на схід. Мала Видра послинив вказівний палець і підняв руку, щоб дізнатися, звідки вітер.
— Вітер дме на схід, — сказав він. — Я не можу закликати бізонів, які пасуться на сході: вони почують мій запах. Стадо, що пасеться на заході, невелике, не варто його заманювати. Залишається третє стадо. Воно пасеться надто далеко від нас, але, можливо, скоро прийде на водопій. Тоді я спробую його заманити, якщо боги допоможуть мені. Хай один із вартових піде до Самотнього Ходака й скаже, щоб загоничі сховалися за кам’яними пасмами.
Я дивився вниз, в улоговину, і незабаром побачив, як із вігвамів вибігають чоловіки, жінки, діти — всі, хто лише міг бути загоничем. Піднявшись крутою стежкою на бескид, вони прямували до нас і просили в богів удачі, щоб ті допомогли заманити в пастку велике стадо. Коли вони проходили повз нас, вартові кричали:
— Слухайте наказ Малої Видри! Сховайтесь за кам’яними пасмами й не ворушіться. Коли наближатиметься стадо, ви повинні припасти до землі, хоч би як вам хотілося встати і подивитись, що робить заманювач. А як тварини порівняються з вами, тоді вставайте, розмахуйте ковдрами, голосно кричіть і женіть бізонів до краю прірви.
Мала Видра сидів на землі й, не звертаючи уваги на людей, які проходили повз нього, не зводив очей із бізонів. Самотній Ходак і ватажки загонів, що входили до братства «Всі Друзі», підійшли до нього і сіли поруч.
Через деякий час він повернувся до них і спитав:
— Усі зібралися?
— Так, чотириста загоничів розташувалися за кам’яними пасмами, — відповів Самотній Ходак.
— Цілком досить. Нехай вони сховаються за першими двадцятьма купами каміння, — сказав Мала Видра. — Гадаю, що там їм буде безпечно.
Зібралися майже всі загони наших воїнів: Ловці, Сміливці, Круки-Носії, Скажені Собаки, Бізони та інші. Ватажки віддали накази своїм людям, і всі попрямували на свої місця. Скажені Собаки — найславетніші воїни племені — сховались неподалік од краю прірви. Це було найнебезпечніше місце; тут бізони могли повернути вбік — на схід чи на захід — і розтоптати всіх, хто зустрінеться їм на шляху.
Мала Видра підвівся й пішов між кам’яними пасмами; я рушив услід за ним. Він ніс вичинену м’яку світло-коричневу шкуру однорічного бізона. Від прірви до улоговини тяглися невисокі пагорби. Піднімаючись на них, ми бачили три стада. Ми йшли вздовж західного крила загоничів, яких не було видно за купами каміння. Люди лежали на землі, загорнувшись у ковдри. Ковдри були кольору трави. Кожен прикрив собі голову оберемком трави або гілками. Дійшовши до останньої купи каміння, я ліг на землю, а Мала Видра присів коло мене. Стадо, яке паслося на сході, вже, мабуть, ходило на водопій і зараз поволі рухалось на північний схід. Стадо на захід од нас прямувало в наш бік, але було ще дуже далеко. Нарешті, третє стадо розсипалось по рівнині: одні бізони скубли траву, інші лежали, старі бики дрімали стоячи на осонні. Тварини були надто далеко, щоб помітити людей, які залягли за камінням. Як і велів заманювач, вони мусили лежати непорушно, аж доки повз них пройде стадо.
День ставав дедалі спекотніший, та тільки опівдні тварини, здавалось, відчули спрагу. Попаски вони рушили до улоговини, але часто зупинялися або повертали вбік. Ліниво позводилися бізони, що дрімали розлігшись, і, нарешті, все стадо, збившись докупи, повільно побрело за ватажками.
— Час братися до роботи, — сказав мені Мала Видра. — Залишся тут і стеж за мною.
Взявши шкуру бізона, він спустився в улоговину, перетнув її і, піднявшись пологим схилом, пішов по рівнині. Тут також тяглися невисокі пагорби. Він обійшов перші пагорби, очевидно, щоб його не побачило стадо. Потім, згорбившись, став підніматися схилом одного з вищих пагорбів; не доходячи до вершини, випростався і підвів голову. О, як пильно стежив я за ним! Втім, не тільки я! Всі загоничі, які вибрали собі такі місця, звідки було видно заманювана, не зводили з нього очей.
Коли Мала Видра визирнув з-за пагорба, стадо було неподалік від нього. Загорнувшись у шкуру бізона і прикривши нею голову, він знову згорбився й почав бігати по схилу, показуючи тваринам тільки згорблену спину. Старі корови, що вели перед, відразу зупинилися, решта напирали ззаду, потім теж зупинилися, намагаючись роздивитися, через що сталася зупинка.
Мала Видра, припавши до землі, сховався; потім знову виповз і почав бігати навкарачки, підстрибувати і хвицяти ногами. Який він був кумедний! Бізони не зводили з нього очей. Ватажки позадкували і звернули було вбік. Здавалося, ще мить — і стадо кинеться навтікача. Заманювач припав до землі й вистромив голову крізь кущі, які росли на вершині пагорба. Напевно, саме цієї миті він і покликав бізонів. Але який звук він подав? Я не почув, бо був надто далеко від нього.
Хай там що було, але його заклик подіяв на бізонів. Одна з корів, розштовхуючи передніх, клусом побігла до пагорба, решта подались за нею. Заманювач повернувся й щодуху помчав до улоговини; бізоняча шкура метляла і лопотіла в нього на спині. Добігши до горбочка на краю улоговини, він озирнувся. Стада ще не було видно.
Нарешті з’явилася стара корова, а за нею і все стадо. Бізони зупинилися на вершині пагорба, а заманювач став знову кружляти й підстрибувати на очах у тварин. Потім він повторив свій заклик, і все стадо спочатку клусом, потім чвалом побігло до улоговини. Мала Видра спустився в улоговину, перетнув її і піднявся на плоскогір’я, а бізони — їх було не менш як чотириста — бігли за ним і швидко його доганяли.
Заманювач порівнявся з купою каміння, за якою я лежав, і незабаром все стадо промчало повз мене. Попереду бігли корови і молоді бички, за ними — малюки, а позаду гладкі старі бики. Тільки ватажкам стада була відома мета цієї погоні — їм хотілося побачити зблизька цю дивовижну, схожу на бізона істоту, що
