Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

— Ну то й що! — безжурно вигукнула Суякі. — Не сумуй! Невже ти сподівався з першого разу принадити стадо? Згадай, що тобі сказав Мала Видра. Ти повинен молитися, постувати, бачити сни і заманювати стада — й урешті-решт доб’єшся успіху.

— Слушно, слушно! — закричав я, швидко встаючи. — Невдача приголомшила мене, і я забув слова Малої Видри. Я спробую ще раз, я пробуватиму сотні разів принаджувати стада, і вони таки прийдуть на мій заклик.

— Отепер ти кажеш мудрі слова. Так говорять вожді. Звичайно, невдача не повинна тебе засмучувати. Ніколи не вдавайся у відчай. А ми, як зможемо, будемо тобі допомагати. Подивись на південь. Бачиш, там пасуться стада бізонів? Іди і вправляйся собі, — втішала Суякі.

Справді, на рівнині між двома річками й на південь від річки Два Талісмани паслися стада.

Але я вирішив не випробовувати того ранку ще раз своєї долі. Мені хотілося зосередитись і поміркувати. Разом із сестрою я вернувся у вігвам, а Суякі залишилася на сторожі. Поставивши вігвам оддалік від нашого племені, ми наражалися на серйозну небезпеку, адже будь-якої хвилини міг з’явитися ворожий загін. Ми повинні були помітити його першими, щоб уникнути небезпеки.

Але у вігвамі я пробув недовго. На душі в мене було неспокійно, я не знаходив собі місця.

— Ходімо погуляємо, — запропонував я сестрі.

Я взяв рушницю, і ми спустилися в долину річки Берези. На західному березі серед сірих скель ми побачили широкі пасма чорного каміння; ви, білі, годуєте цим камінням вогонь, і на ньому так розпікається залізо, що воно стає м’яким і гнучким. Тоді ми ще не знали, що чорне каміння може бути паливом. На думку Пітакі, Старий, створивши світ, поклав ті чорні пасма як знак скорботи за померлим другом.

Ми піднялися на вершину бескиду, пронизаного пасмами чорного каменю; далі, на захід, тягнувся крутий схил пагорба. Тут не паслися стада, і ми дійшли до місця, огородженого камінням, а в центрі круга — залишки кам’яного вогнища. Колись наші предки стояли тут табором. Так, як це ми робимо тепер, вони обкладали краї вігвама камінням, щоб його не знесло вітром. Та який же величезний був у них вігвам! Утричі більший за найбільший наш вігвам — із двадцяти однієї шкури.

— Сестро, я хочу помолитися тіням наших предків, — сказав я. — Вони були мудрими людьми. Можливо, їхні тіні залишились тут і чують нас. Можливо, вони мені допоможуть.

— Так, брате, можливо, вони тут, — прошепотіла Пітакі. — Я їх боюся. Але ти помолись їм. Що б не трапилося, я залишусь тут.

Хороброю дівчиною була моя сестра Пітакі.

Довго молився я предкам, просив їх послати мені віщий сон і розповісти, як заманювати стада. Щойно я закінчив молитву, як на вершині пагорба з’явилися бізони. Схил був перерізаний вузькою ущелиною, що тяглася аж до вершини, і, спустившись у цю ущелину, можна було непомітно наблизитись до стада. Мені випала нагода ще раз випробувати себе, і я відчував, що треба нею скористатися. Передавши рушницю Пітакі, я поповз в ущелину і, ховаючись у кущах, став пробиратися до стада. Бізони — їх було близько п’ятдесяти — жадібно скубли траву, що вкривала схил. Визирнувши із розколини, я побачив, що вони зовсім близько. Загорнувшись у ковдру, я почав стрибати і хвицатися. Я знав, що тепер вони мене почують, якщо я буду наслідувати мукання бізоненяти. Та спочатку я хотів привернути їхню увагу, а потім уже заманювати. Однак стадо, побачивши мене, кинулось навтіки і зникло за пагорбом. Я вирішив, що спочатку треба було замукати, а потім уже показуватися бізонам.

Хоч би там що, але моя друга спроба закінчилася так само, як і перша. Предки не допомогли. Засмучений, я повернувся до сестри, і ми побрели додому.

У вігвамі нас чекала Суякі, яка увесь день стояла на сторожі, але не бачила нікого, окрім бізонячих стад. Коли я їй сказав, що мене знову спіткала невдача, вона порадила мені не занепадати духом.

— Не журись, сподівайся! — казала вона. — Радій, що в тебе є сестра, я і багато друзів у великому таборі. Радій, що ти побував на війні й здійснив славні подвиги. Уже поночіє. Поїмо сушеного м’яса, якого нам подарував Мала Видра, ляжемо спати, і, можливо, тобі присниться віщий сон.

Але сон мені не приснився. Прокинувшись на світанку, я піднявся на пагорб і побачив стадо бізонів. Одне стадо паслося там, де я вперше пробував заманити тварин. Я сів на землю і, не зводячи очей з бізонів, намагався придумати якийсь новий спосіб, але все марно. Ще і ще пригадував я все, що робив Мала Видра. Двічі я пробував робити так само, як він, та бізони тікали від мене.

«Напевно, вони злякалися мого заклику», — подумав було я, але потім згадав: заманюючи їх удруге, я ще не подав голосу, а вони все-таки втекли.

Втомлений і невдоволений, я повернувся у вігвам. Суякі дала мені поїсти, але я не відчував голоду. Цілий ранок провів, спостерігаючи за бізонами, але нічого нового не придумав.

— Суякі, — сказав я, — настав новий день, навколо нас пасуться бізони, а я не знаю, що мені робити. Уві сні я нічого не бачив і нового способу не придумав.

— Ну що ж! Спробуй їх покликати так, як учора, — швидко відповіла вона.

— Гаразд, я послухаю твоєї ради, хоч не сумніваюся в тому, що вони втечуть.

Ми втрьох піднялися на пагорб. Бізони були в улоговині, якраз поміж нами і наступним пагорбом. Майже всі тварини лежали на траві. Не було сенсу йти до них, бо вони помітили б мене здалеку. Довелося чекати, і чекали ми дуже довго. Пополудні бізони ліниво встали і, поскубуючи траву, рушили в наш бік. Очевидно, вони йшли на водопій до річки. Вгадавши їхній намір, я сказав, що чекатиму, аж поки вони підійдуть зовсім близько, і тоді спробую їх покликати.

Раптом Пітакі зойкнула, схопила мене за руку і показала на протилежний берег річки. Я озирнувся й побачив вершників — їх було п’ятнадцять чоловік, — які спускалися крутою стежкою між двома річками. Це був ворожий загін. Вершники гнали невеликий табун коней. Я був певен, що вони вчинили набіг на табір нашого племені.

— О, сину мій! — застогнала стара Суякі. — Можливо, вони забрали наших коней.

— Принаймні вони, нас пограбують, якщо помітять вігвам, — відповів я.

Вершники мчали крутою стежкою, рятуючись від переслідувачів, які, без сумніву, гналися за ними. Стадо бізонів, помітивши їх, кинулось тікати і мчало просто