Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

— Я бачу білого бізона! Він пасеться в центрі стада. Це велика корова, — сказав Вставай-Вовк, простягаючи мені трубу.

Лівою рукою я не володів, тому широкий кінець труби притулив до каміння; потім заглянув у маленьке скло. Мені жодного разу ще не доводилося дивитись у чарівне око. Я нічого не побачив і сказав про це Вставай-Вовкові.

— Звичайно, ти нічого не бачиш, — засміявся він. — Адже труба спрямована в небо, а її треба повернути до стада. Націль її так, ніби рушницю, і тоді дивися.

Я послухався його поради і — о, диво! — побачив білу корову та інших бізонів. Вони були так близько, що, здавалось, я міг доторкнутися до них рукою.

— Ой, який чудовий талісман мають білі люди! — вигукнув я. — Я знаю, що білий бізон далеко звідси, та проте бачу його очі!

Тоді й Пітакі схотіла подивитися у чарівну трубу і, переконавшись у її чудодійній силі, не тямила себе від здивування. Однак стара Суякі навідріз відмовилася подивитись у трубу.

— Можливо, я дурна, — сказала вона, — але чарівне око білих людей викликає у мене жах. Ще осліпну!

Коли я знову взяв прилад, повз нас пройшов Мала Видра. Він спустився в улоговину, перетнув її і став підніматися схилом. Як я вже казав, за улоговиною тяглися невисокі пагорби. Заманювач обминув їх, щоб не показатися стаду. Я навів на нього трубу і стежив за кожним його рухом. Цього разу він одійшов від нас трохи далі. Нарешті старий піднявся на вершину одного з пагорбів, хоч мені здавалося, що бізони ще надто далеко, аби їх можна було покликати. Тут він зупинився, розгорнув шкуру бізона і почав нею розмахувати на очах у всього стада.

Потім я побачив, як заманювач швидко спустився з пагорба і три чи чотири рази покликав бізонів. Я не чув його голосу, але відразу здогадався, що він їх кличе; його груди піднімалися й опускалися, він то нахилявся вперед, то випростувався.

О, як я напружував слух, марно намагаючись почути заклик!

Старий знову піднявся на пагорб і почав розмахувати шкурою; потім ще раз покликав стадо. Стежачи за ним, я забув про бізонів, яких він закликав. Я направив на них трубу й побачив, що тварини перестали пастися і повернулись у його бік, а деякі спроквола рушили до нього.

Я подивився на заманювача: він знову розмахував шкурою. І тоді всі бізони побігли до улоговини, а Мала Видра помчав рівниною. Дивовижно, як міг цей старий бігти так швидко! Загорнувшись у шкуру і згорбившись, він летів, мов стріла, перестрибуючи через каміння.

Стадо швидко наздоганяло його. Коли він добіг до кам’яних пасом, бізони вже спускалися в улоговину.

«Зараз він поверне праворуч і сховається за камінням», — подумав я.

Раптом Вставай-Вовк — ми лежали пліч-о-пліч — штовхнув мене ліктем і показав на захід: звідти мчало друге стадо бізонів. Наше стадо, що бігло за Малою Видрою, сполохало його, і воно лавиною котилося до кам’яних пасом, аби злитися з першим стадом і разом бігти від невідомої небезпеки. Не думаю, щоб Мала Видра, який утікав від бізонів, бачив це друге стадо. Не бачили його і загоничі, котрі лежали вздовж західного пасма каміння, бо вони не спускали очей з першого стада, яке щойно перетнуло улоговину. Коли його ватажки обминули нас, я мигцем побачив білого бізона, корову, її голову і горб.

Цієї хвилини Мала Видра повернув на захід і сховався за купою камінна. Ватажки вже не бачили його, але бігли вперед, бо на них напирали задні. І раптом вони побачили інше стадо, що наближалося із заходу, і повернули йому назустріч.

Лихо сталося швидше, ніж про нього можна розповісти. Коли ватажки повернули на захід, загоничі, що лежали вздовж західного пасма, зірвалися на ноги, стали розмахувати ковдрами і кричати, але було вже пізно. Все стадо повернуло слідом за ватажками, які, побачивши загоничів, кинулись було вбік, та згодом мусили поступитися перед натиском задніх тварин. їм довелося бігти назустріч ворогові — людині, і вони не відступили перед небезпекою. Хропучи, мотаючи круторогими головами, бізони кинулися просто на ланцюг загоничів. А тим нічого не залишалося, як дременути. Із переслідувачів вони перетворились у втікачів, яких переслідували. Люди розсипались і побігли рівниною. Багато хто з них урятувався, але багато хто й загинув під ратицями бізонів.

А як же було нам, тим, що заховалися за східним пасмом каміння! Курява засліплювала очі, ми не бачили, як гинули близькі нам люди, але знали: багато хто з них приречений на смерть. І найгіршим було те, що ми не могли їм допомогти. Ми не сміли поворухнутися, боячись, аби стадо не розсипалося по всьому плоскогір’ї. Загоничі, які ховалися за камінням аж біля прірви, схопилися на ноги і побігли за стадом. Вони кричали, розмахували ковдрами, але, звичайно, нікого не могли врятувати.

Бізони перевалили через західне пасмо, злилися з другим стадом і галопом помчали геть, а ми із Вставай-Вовком кинулися до товаришів. Назустріч нам бігли загоничі, і ми почули крик:

— Мала Видра загинув!

Називали й інші імена, але я їх не почув. Я думав тільки про Малу Видру, останнього заманювача трьох наших племен, який загинув під ратицями бізонів і пішов у країну Піщаних Пагорбів. Я знайшов його. Він лежав навзнак на траві і, здавалося, спав. Обличчя його було спокійне. На жовтій шкіряній сорочці я побачив відбиток величезної запиленої ратиці, яка його вбила.

Я довго стояв і оплакував його. Він так і не навчив мене заманювати бізонів, але зараз я плакав тому, що любив і поважав цього доброго й лагідного старого, того, хто дарував людям достаток.

Прийшла дружина Малої Видри. Вона ридала, вигукуючи його ім’я. Тіло понесли до табору, щоб поховати. Разом із сестрою та Суякі я побрів додому. Тієї ночі й протягом багатьох днів оплакували померлих. Семеро чоловіків було вбито, п’ятеро покалічено.

Ввечері Не-Бігун і я пішли до вігвама Самотнього Ходака, де зібралися ватажки й воїни. Ми довго сиділи мовчки, а люлька ходила по колу. Кожен із нас думав про смерть Малої Видри й сімох загоничів.

Нарешті Самотній Ходак сказав:

— Йому не слід було заманювати бізонів, якщо він бачив поблизу інше стадо. Він знав, чим це загрожує.

— Що сталось, те сталось, — озвався хтось. —