Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
Я попросився ще раз у табір, сказавши, що всі захоплені нами коні надійно поприв’язувані і стерегти їх нічого. Знову мені вдалося переконати ватажка. Ось тоді я й збагнув, що небезпека підштовхує людину до дії. Це було для мене щось більше, ніж проста крадіжка коней. Мене нестримно тягло назад, не зважаючи ні на що.
Коли ми знову наблизились до табору, чорні хмари насунули із заходу, подув теплий вітер, віщуючи дощ. Ми розійшлися увсебіч. Я пішов тією ж стежкою, що й перше, проминув місце, де відв’язав трьох коней, і побачив попереду ще один гурт. Великий вороний кінь був прив’язаний окремо. Звичайно, я багато бачив гарних скакунів, але вороний мені сподобався відразу. І я сказав собі, що тільки з ним повернуся назад. Я був певен, що це породистий рисак.
Обережно підійшов я до вороного. Він не форкнув, не позадкував. Я погладив його по гладенькій шиї, це йому сподобалося, чемний був кінь. Я перерізав біля кілка мотузок, двічі обмотав ним коневі морду і повів його.
На місяць набігла хмара, по хвилі знову заясніло, і я угледів Прадавнього Борсука, що саме підійшов до гурту припнутих коней. Він подав мені знак іти далі, і я пішов із табору, роззираючись навсібіч. Не пройшов я й десяти кроків, як почув позад себе чийсь крик. Обернувшись, я побачив чоловіка, що біг до Прадавнього Борсука, який уже встиг відв’язати одного коня. Зони зіткнулися впритул. Прадавній Борсук відштовхнув ворога так, що той упав на спину, а сам скочив на коня й лише зараз помітив, що передні коневі ноги спутані, і він може йти дуже повільно або бігти тільки навскач. Прадавній Борсук ударив коня в бік і змусив його бігти вистрибом.
Усе це скоїлося значно швидше, ніж я розповідаю. Прокинувся весь табір. Коли я скочив на свого вороного, з вігвамів повибігали люди, розмахуючи зброєю; одного з ворогів мій кінь збив із ніг, коли той вискочив з вігвама. Загриміли постріли, задзижчали стріли, але я вже виїхав із табору й озирнувся, чи їде за мною Прадавній Борсук. Його кінь, незвично плигаючи, біг досить швидко, а люди, що гналися за Борсуком і стріляли з луків, уже почали відставати. Я знав: у погоню за нами пошлють вершників, і стримав свого коня, щоб спитати, чим я можу допомогти ватажкові.
— Я поранений! Допоможи мені! Зіскоч на землю й переріж путо! — гукнув він, під’їжджаючи до мене.
Щойно я виконав його прохання і знову скочив на свого коня, як із табору виїхав загін вершників. Я подумав, що порятунку вже немає, але Прадавній Борсук гукнув мені:
— Сміливіше! Поганяй коня щосили! Зараз ударить гроза, і ми врятуємося.
Справді, гроза насувалась, але я страшенно хвилювався і не помітив цього. Ураз зірвався вітер, замиготіла блискавка, загримів грім, чорні хмари затягли небо. При світлі блискавки я розгледів чотирьох вершників, що настигали нас. Один із них вирвався вперед, чимдуж поганяючи свого коня.
Прадавній Борсук відстав од мене, і я притримав свого коня. Порівнявшись зі мною, ватажок запитав:
— Ти мене не покинеш? Стріла вп’ялася мені в плече, і я не зможу стріляти.
На те я відповів:
— Я залишуся з тобою!..
— Тоді ти повинен зупинити першого вершника.
Я озирнувся і в темряві ледве розгледів темну постать, що наближалася до нас. Коли спалахнула блискавка, я побачив у нього в руці рушницю. Ой, як мені стало страшно! Я боявся цього чоловіка, боявся його рушниці — грізнішої зброї, ніж лук. Ще жодного разу я не стикався віч-на-віч із ворогом. Часто я чув розповіді наших воїнів про те, як билися вони з ворогами, з якою несамовитістю кидалися в бій. Але я ще ніколи не переживав таких почуттів. Цієї хвилини я думав про далекий маленький вігвам, про сестру і добру Суякі.
— Поверни коня! — крикнув Прадавній Борсук. — Поверни коня і мчи, припавши до гриви, йому назустріч, інакше він пустить тобі й мені кулю в спину!
Я затремтів од його слів. Нарешті я заблагав у богів помочі, мужності, і вона прийшла до мене. Стискаючи рукоятку кийка, я повернув свого вороного і поїхав просто на воїна з племені «проткнуті носи». Знову спалахнула блискавка. Він побачив мене і вистрілив, але я пригнувся до шиї коня, й куля пролетіла у мене над головою. Підскакавши до нього, я хотів замахнутися кийком, але в цю мить блискавка знову прорізала небо, і я побачив, що ложе рушниці майже торкається мого коліна, а вершник насипає пороху. Я простяг руку, схопив рушницю й щосили смикнув її. Вона залишилася у мене в руках, а вершник учепився мені в ногу. Я вдарив його ложем по руках, він зойкнув од болю й відпустив мене. Кінь його метнувся вбік, і воїн почав кликати своїх товаришів. Я не став переслідувати його, а, повернувши коня, помчав назад, доганяючи Прадавнього Борсука. Нарешті я побачив його у світлі блискавки і, під’їхавши до нього, закричав:
— О, вождю! Я відібрав у нього рушницю. Тепер він беззбройний.
— Це добре, але все-таки він переслідує нас і кличе на допомогу своїх товаришів, — відповів він.
І саме цієї миті вперіщив дощ, ще дужче завив вітер, знову замиготіли блискавки. Озирнувшись, я побачив ворога, в якого відібрав рушницю. Він переслідував нас і все кликав товаришів.
— Спробуємо втекти від нього! — гукнув мені Прадавній Борсук. — Повернімо на північ.
Ми повернули на північ і помчали під зливою, але ворог не відставав. Блискавки вже не освітлювали неба. Потім ми звернули на схід, а вітер і шум дощу заглушили тупіт наших коней. На узліссі ми зупинились і прислухалися, але не почули ні вигуків ворогів, ні кінського тупоту. Тепер ми були певні, що уникли ворога.
Ми не знали, де наш загін і коні — праворуч чи ліворуч од нас. Навмання повернули праворуч і поволі поїхали узліссям, тихенько окликаючи товаришів. Несподівано ми наткнулися на них; усі були в зборі й чекали нас. Аж тоді Прадавній Борсук уперше поскаржився на біль у плечі й попрохав витягти стрілу.
Під дощем у темряві неможливо було вибратися з лісу і вивести всіх захоплених нами коней. Але залишатися тут до ранку ми не могли, знаючи, що на світанку всі воїни «проткнуті носи» спробують догнати нас.
Порадившись із воїнами, Прадавній Борсук сказав:
— Зачекаємо