Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Ми ловили бобрів у річках, що витікають із Снігових гір. Потім ми вирушили на північ і знову стали табором біля форту Кі-пи.

Білий торговець гостинно зустрів ватажків племені. Коли чоловіки закурили люльку, мати сказала нам, що Сах-кві-ах-кі запрошує нас чотирьох до себе. Ми підвелися й пішли. Батько, переступивши поріг її кімнати, аж скрикнув від подиву: перед ним на стіні висіла його священна люлька — Люлька Грому. Він повернувся до Сах-кві-ах-кі, намагався щось сказати, але не міг вимовити й слова.

Сах-кві-ах-кі зняла зі стіни люльку, загорнуту в шматки хутра, обережно поклала на його простягнуті руки.

— Візьми її. Вона твоя, — сказала добра жінка.

— Як ти її добула? — спитав батько.

— Кі-па послав папір, що говорить, начальникові форту на річці Йєллоустон і попросив відшукати лкмгь-ку. Той викупив її в ассінібойна, який украв її в тебе, — відповіла вона на мигах.

— Я за неї заплачу! З радістю заплачу! Скільки коней? Скільки шкурок? — спитав батько.

— Мовчи! Друзі не говорять про плату! — відповіла вона.

— Ха! Так от про що ви шепталися тоді у форті Кі-пи, — сказав я матері.

— Атож! — усміхнулася вона, а в очах у неї бриніли сльози.

На цьому, сину мій, я завершу свою розповідь.

Заманювач бізонів

Від автора

Хоч я знав Апаука — Крем’яного Ножа — вже давно, проте близько зазнайомився з ним тільки взимку 1879–80 року. Він був тоді найстарішим у племені пікуні, що входило до Спілки Чорноногих. Колись високий, стрункий та дужий, він тепер був згорблений дідуган, його шкіра нагадувала зморщений коричневий пергамент.

Восени 1879 року нині покійний Джозеф Кіп збудував торговельний форт біля злиття річки Джудіт та річечки Тепле Джерело, неподалік згодом з’явилося місто Льюїстон штату Монтана. У форті я провів із Кіпом цілу зиму. Біля нас зимували всі клани племені пікуні, а також кілька родів «кривавих»[24] із Канади. В цих краях водилося дуже багато дичини — бізонів, лосів, оленів; індіанці полювали і жили безжурно й щасливо, як за давніх часів.

Біля нашого форту оселився також старий Г’ю Монро, або Вставай-Вовк, який у 1816 році пристав до пікуні. Отож він і познайомив мене з Апауком, який розповів про свою незвичайну юність, сповнену пригод та романтики. Обидва діди були великі приятелі.

Монро народився 1798 року, а Апаук був старший на кілька років, проте погожої днини вони сідлали коней і вирушали на полювання й рідко вертали без здобичі. Яка це була мальовнича пара! Обидва ходили в плащах із каптурами, пошитими з ковдр, що ними торгувала Компанія Гудзонової затоки, обидва стріляли тільки з старих рушниць із крем’яним замком. Вони не визнавали військових гвинтівок чи іншої сучасної зброї. Сотні, тисячі різних звірів, чимало лютих грізлі і не один десяток ворогів — сіу, кроу, крі, чейєнів, ассінібойнів — убили вони зі своїх рушниць. Через те діди так пишалися цією старовинною зброєю.

О, якби-то мені повернути ті далекі дні, коли я ходив на бізонів! Ті зимові вечори, які я провів у вігвамі Монро чи Апаука, слухаючи їхні розповіді про минувшину! Не тільки я їх захоплено слухав: біля веселого багаття завжди збиралося чимало гостей — старих чоловіків, яких ті розповіді повертали в дні їхньої юності, і юнаків, що їм було надзвичайно цікаво довідатися про пригоди своїх дідусів і про «заманювання бізонів» — незвичайний, дивовижний спосіб, яким за один раз добували стільки м’яса, що вистачало всьому племені на цілу зиму. Нинішня молодь не бачила такого. Заманювання бізонів було для Апаука священнодійством, почесним, хоч і надто небезпечним, покликанням. Йому не було рівного, всі «чорноногі» вважали його улюбленцем богів і шанували більше за самих вождів. Сам Апаук непохитно вірив у свої талісмани; сновидіння, блукання тіні, коли спить його тіло, здавалися йому справжніми подіями, ніби вони існували наяву.

Звичайно, Апаук розповідав мені історію свого життя не так послідовно, як я її описав. Вечорами пригадував лише окремі епізоди, а вже згодом я, розпитуючи його, заповнював для себе прогалини. Нарешті мені вдалося звести все це докупи, і я сподіваюся, що написана історія зацікавить читача не менше, ніж вона зацікавила мене.

Апаук — Дарувальник Достатку — помер разом із п’ятьмастами одноплемінниками під час «голодних зим» 1881–83 років у резервації «чорноногих».

Розділ перший

У мене в пам’яті закарбувалися дві приказки мого народу: одна з них — «бідність — нещастя», друга — «бідний той, у кого немає рідних». В їх справедливості ми з сестрою Штакі переконалися, як ніхто інший. Ми — близнюки. У десять років втратили батька-матір і все наше майно. І не було в нас жодного родича — ні чоловіка, ні жінки.

Сталося це так: ми, пікуні, розбили табір на березі річки Два Талісмани, а рідне нам плем’я кайна полювало на берегах Молочної річки, на відстані двох днів ходу. Від гінця з племені кайна мій батько дізнався, що Присадкуватий Вовк згоден продати йому свою священну люльку, яку він давно хотів купити. За люльку Присадкуватий Вовк просив коня, три орлині оперення, сережки з черепашок і сталевий спис — батьків трофей з походу на жителів країни вічного літа, що знаходиться далеко на півдні.

Високу ціну заправив Присадкуватий Вовк за свій талісман. Три дні мій батько вагався: купувати чи ні. Нерозумно було віддавати коня за люльку. Коней тоді було обмаль і коштували вони дорого; чимало людей нашого племені перевозили своє майно на собаках. Молоді воїни вже почали приганяти табуни з південної країни іспанців, що лежала за тридев’ять земель, і похід туди тривав два літа і одну зиму. В нас було тільки шестеро коней: троє для перевезення вігвама та майна і троє— верхові. Коли плем’я знімалося з місця, ми з Штакі сідали на одного коня.

Врешті-решт моя мати вмовила батька. Вона ж знала, як хочеться йому тієї люльки. Батькові нила стара рана в боці, і він сподівався, що талісман вилікує його. Ось що сказала мати:

— Віддай коня Присадкуватому Вовкові, чоловіче мій. Майже все своє життя я ходила поруч із собаками, коли плем’я кочувало. Можу й тепер обійтися без коня.

— Ти — добра жінка, — сказав їй батько. — Я зроблю так, як ти кажеш, але