Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
— Навіщо тобі це? Ти не підеш у бій!
— Чому? Чи не здобув я таємного помічника? — заперечив я.
— Він піде з нами. Не треба, дружино, хвилюватись, — утрутився батько. — Радій, що твій син прагне воювати і боронити тебе.
І мати замовкла.
Пригнали коней. Білий Вовк упіймав для нас двох чудових скакунів. Не встигли ми осідлати їх, як прибули перші загони воїнів із головного табору. Кінський тупіт розлягався, як гуркоти грому.
Один за одним до батька підходили воїни й віталися, а зусібіч линуло: «Ок-ї, Ні-тай Стум-ік! — Вітаю, Самотній Бізоне!» Всі усміхалися, всі були раді йому. Батько дивився на радісні обличчя людей, і його серце теж сповнювалося радістю, а обличчя сяяло щасливою усмішкою, коли він відповідав на привітання: «Ок-Ї, брати мої!»
Із загоном ватажків приїхав і Самотній Ходак. Обнявши мого батька, він сказав:
— Я радий бачити тебе з нами. Розкажи нам про кроу. Де вони? Чи багато їх?
— Ми жили в їхньому таборі, біля закруту річки Мушлі, — відповів батько. — Вчора їхні розвідники наткнулись на табір Коротких Шкур, але головного вашого табору в пониззі річки вони не бачили. Сьогодні все плем’я кроу прийде сюди, щоб знищити ці вісімдесят вігвамів. Невдовзі воно буде тут.
— Добрі вісті! Добрі вісті, діти мої! — вигукнув Самотній Ходак. — А зараз хутенько порадьмося, як краще зустріти ворога. Самотній Бізоне, тобі першому слово!
Як я запишався, що знову, як і колись, вождь передусім звернувся за порадою до мого батька, найхоробрішого з воїнів! І всі, тамуючи подих, чекали, що скаже батько.
Він обвів пильним поглядом долину річки і мовив:
— Нехай вороги не знають, що нас багато і що ми їх очікуємо. Діди наші нехай посідають перед вігвамами й грають у «колесо». Жінки, як звичайно, вичинятимуть шкури, а діти бавитимуться коло них. Хлопчаки хай відведуть коней у найдальший кінець табору. Ми, воїни, розіб’ємося на два загони: один загін сховається в переліску над річкою Мушлею, другий у заростях річечки Вербної. Вороги, я певен, спустяться в долину між цими двома річками, щоб зненацька напасти на табір. Коли вони минуть нас, ми вдаримо по них іззаду. Ось така моя думка.
— А що, коли вони не спустяться в долину, а наблизяться до табору з іншого боку? — засумнівався Самотній Ходак.
— Ми вислали дозорців. Вони повідомлять нам, яким шляхом їхатимуть кроу, — заперечив Білий Вовк.
Батьків план сподобався ватажкам і був схвалений. Якби вороги прийшли іншим шляхом, ми б швидко ухвалили інший план дій. Діди посідали перед вігвамами й почали готуватися до гри. Жінки почали звичну роботу — вичиняти шкури. А от жінкам і дітям головного табору довелося зачаїтися у вігвамах: завелика метушня на території невеличкого табору насторожила б ворога. Діди з інших кланів повинні були вдавати з себе воїнів Коротких Шкур. Вони сиділи маленькими групами, гомоніли й курили люльки, але кожен тримав напохваті зброю, — здебільшого діди ще мали сили, щоб нап’ясти лука.
Нарешті закінчились приготування, й ми нетерпляче стали чекати кроу. Чекати довелося довго. Сонце підбилося високо, коли наш дозорець з’їхав з пагорба і сповістив, що кроу наближаються. Вони прямували в долину між двома річками, а далеко позаду їхали жінки на конях, що волочили безколісні візки. На цих візках вони збиралися везти додому здобич, яку воїни кроу захоплять у нашому таборі. Ця вість розвеселила нас. Мабуть, кроу не сумнівалися в перемозі.
— Станьмо швидше на свої місця! — вигукнув хтось із воїнів.
— Ні, ще рано, — заперечив батько. — Зробимо це, коли кроу зійдуть у долину.
Невдовзі прибув другий дозорець і сповістив, що кроу спускаються в долину.
Самотній Ходак поглянув на батька.
— Чи не пора нам сховатися? — сказав він.
— Авжеж, пора! — озвався батько.
Він повів загін воїнів у зарості поблизу річки Вербної, а Самотній Ходак зі своїм загоном заховався в Переліску. Ми причаїлися в кущах, боячись поворухнутися. Батько мав подати сигнал для атаки і повести свій загін у бій.
Сину мій, я мимоволі замішувався кроу, що з’їжджали чвалом із пагорбів у долину. Розкішне бойове вбрання вигравало всіма барвами веселки. Довгі хвости на головних уборах з орлиного пір’я тріпотіли на вітрі. Кожен воїн тримав у лівій руці щит, оторочений пір’ям. Навіть коней вони розмалювали і заквітчали орлиним пір’ям, забарвленим у голубий, червоний і зелений кольори. І було їх багато — понад тисячу чоловік, і кожен тримав напоготові лук чи рушницю. Так, я боявся їх! Мені здавалося, що нам не вдасться спинити цієї величезної маси людей.
Кроу мовчки спускалися в долину, та коли діди кинули своє «колесо», жінки й діти, побачивши їх, з лементом кинулися врозтіч, нападники затягли бойову пісню, що, наче грім, прокотилась над землею.
Я, звичайно, був поруч із батьком. Він похилився в сідлі вперед і стежив за ворогом. Жестом руки, що означав: «Рано! Ще рано!», батько стримував воїнів, які рвалися в атаку. Ми повинні були вискочити із засідки, коли вороги проминуть нас.
Ми очікували, поглядаючи то на батька, то на кроу, що навально наступали долиною між двома річечками. Нас розділяла ще доволі велика відстань, коли сталася пригода, яка поламала весь батьків план.
Ліворуч од мене на баскому вороному жеребці сидів воїн Червоне Перо. Кінь його був дресирований для перегонів, там він завжди приходив перший. От і зараз, почувши громовий тупіт і безперервні вигуки кроу, кінь, либонь, подумав, що почалися перегони. Він гарцював, вигинав шию, мотав головою, а Червоне Перо напружував усі сили, щоб його приборкати. Та жеребець виявився сильнішим за вершника. Він став цапа, рвонувся вперед і, вискочивши із заростей, помчав назустріч ворогам. Червоному Перу загрожувала смерть.
— Виручайте його! Вперед! — пролунав батьків бойовий клич.
Але кроу були надто далеко, щоб наші стріли могли долетіти до них. Побачивши нас, вороги дружніше затягли пісню й стали швидше поганяти коней. Отоді й виїхав із лісу Самотній Ходак зі своїми воїнами. Цього кроу не чекали. Вони збагнули, що їхні розвідники помилилися і їм доведеться битися з усім плем’ям пікуні. Вони потрапили б у пастку, якби не вихопився із заростів одинокий вершник. І кроу — ватажки, воїни, юнаки — повернули коней назад і почали тікати тим же
