Три мушкетери - Олександр Дюма
— Чи знаєте ви, що ми зараз їмо? — спитав Атос через кілька хвилин.
— Ще б пак не знати! — відповів Д'Артаньян. — Я, наприклад, їм телятину, шпиговану артишоками й мозком.
— А я — бараняче філе, — обізвався Портос.
— А я — курячу грудинку, — відгукнувся Араміс.
— Ви помиляєтесь, панове, — статечно зауважив Атос, — ви їсте конятину.
— Та годі вам! — сказав Д'Артаньян.
— Конятину! — повторив Араміс, скривившись од відрази. Портос мовчав.
— Авжеж, конятину! Портосе, адже ми їмо конятину? Може, ще й разом з сідлом?
— Ні, панове, спорядження я зберіг, — мовив Портос.
— Ми всі варті один одного, — сказав Араміс — Можна подумати, що ми змовилися.
— Що вдієш, — зітхнув Портос — Мої гості так заздро позирали на цього коня, що я просто не хотів їх принижувати.
— До того ж, ваша герцогиня й досі на водах, чи не так? — спитав Д'Артаньян.
— На водах, — відповів Портос — Крім того, мій кінь так сподобався губернаторові, до речі, одному з тих добродіїв, яких я запросив сьогодні на обід, що я віддав йому цю благородну тварину.
— Віддав! — вигукнув Д'Артаньян.
— Боже! Авжеж віддав, саме віддав! — сказав Портос — Бо кінь коштував принаймні сто п'ятдесят луїдорів, а цей скнара ніяк не погоджувався заплатити мені за нього більше вісімдесяти.
— Без сідла? — спитав Араміс.
— Та без сідла…
— Зважте, панове, — втрутився Атос, — що саме Портос, як завжди, владнав свою справу найвигідніше з-поміж нас усіх.
Вибух реготу вкрай збентежив бідолашного Портоса. Та коли йому пояснили причину веселощів, він і собі гучно зареготав.
— То ми всі при грошах? — спитав Д'Артаньян.
— Тільки не я, — відповів Атос — Мені так сподобалось іспанське вино, яке ми пили з Арамісом, що я звелів перенести шістдесят пляшок до фургона, в якому їхали наші слуги, і це таки помітно спорожнило мої кишені.
— А я, уявіть собі, — сказав Араміс, — геть усе віддав на церкву в Мондидьє та на Ам'єнський монастир; до того ж, сплативши деякі невідкладні борги, я замовив обідні, які служитимуть по мені та по вас, панове, і які, я певен, підуть усім нам на користь.
— А мій вивих коліна? — вигукнув Портос — Може, гадаєте ви, він нічого мені не коштував? А рана Мушкетона? Я мусив запрошувати лікаря двічі на день — і він брав з мене подвійну плату, посилаючись на те, що цей дурень Мушкетон примудрився дістати кулю в таке місце, яке здебільшого показують тільки аптекарям. Ось чому я настійливо рекомендував йому надалі остерігатися таких ран.
— Авжеж, — сказав Атос, перезирнувшися з Д'Артаньяном та Арамісом, — я бачу, ви й справді великодушно обійшлися з бідолахою; таким і годиться бути доброму хазяїнові.
— Коротше кажучи, — вів далі Портос, — після того, як я розплачуся зі своїми боргами, в мене залишиться не більше тридцяти екю.
— А в мене — десять пістолів, — відгукнувся Араміс.
— Ну, — мовив Атос, — схоже на те, що ми крези порівняно з іншими. Скільки у вас залишилось од вашої сотні, Д'Артаньяне?
— Від моєї сотні? По-перше, п'ятдесят пістолів я віддав вам.
— Ви так гадаєте?
— Тисяча чортів!
— А-а, правда! Пригадую.
— По-друге, я заплатив шість пістолів корчмареві.
— Ну і здирник цей корчмар! Навіщо ви дали йому шість пістолів?
— Ви самі сказали, щоб я дав йому стільки.
— Ет, надто я добрий! Коротше кажучи — решта?
— Двадцять п'ять пістолів, — сказав Д'Артаньян.
— А в мене, — Атос вийняв з кишені якийсь дріб'язок, — у мене…
— У вас — нічого.
— Або принаймні так мало, що не варто додавати до загальної суми.
— Тепер полічімо, скільки у нас всього грошей. Портосе?
— Тридцять екю.
— Арамісе?
— Десять пістолів.
— У вас, Д'Артаньяне?
— Двадцять п'ять.
— Разом? — спитав Атос.
— Чотириста сімдесят п'ять ліврів! — сказав Д'Артаньян, що рахував, як Архімед.
— Приїхавши до Парижа, ми ще матимемо не менше чотирьохсот ліврів, — зауважив Портос, — не кажучи про сідла.
— А як бути з ескадронними кіньми? — спитав Араміс.
— Чотирьох коней наших слуг ми перетворимо на двох для хазяїв і розіграємо їх; чотириста ліврів підуть на півконя для одного з тих, хто залишиться пішим. Потім ми вивернемо кишені й усе, що там знайдемо, віддамо Д'Артаньянові, в якого легка рука і який піде грати на них до першої-ліпшої картярні, тільки й того.
— Обідаймо, — сказав Портос, — усе прохололо.
І четверо друзів, заспокоївшись щодо свого майбутнього, віддали честь стравам. Вистачило їх ще й панам Мушкетонові, Базенові, Планше та Грімо.
Прибувши до Парижа, Д'Артаньян знайшов листа від пана де Тревіля, в якому той сповіщав, що прохання юнака взято до уваги й що король ласкаво дозволив йому вступити до лав мушкетерів.
А що це було вершиною його сподівань — крім, звичайно, бажання знайти пані Бонасьє, — то Д'Артаньян у захваті помчав до своїх друзів, яких залишив тільки півгодини тому і яких застав тепер дуже сумними й заклопотаними. Вони зібралися на раду в Атоса, а це означало: їм непереливки.
Пан де Тревіль сповістив їх, що, у зв'язку з твердим наміром його величності розпочати воєнні дії першого травня, їм належить негайно придбати все необхідне для походу спорядження.
Четверо філософів розгублено поглядали один на одного: пан де Тревіль не любив жартувати, коли йшлося про дисципліну.
— Скільки ж коштує це спорядження? — спитав. Д'Артаньян.
— О, тут справи кепські! — відповів Араміс — Ми прикинули всі наші можливі витрати з невибагливістю спартанців[167], і все-таки кожному з нас треба принаймні півтори тисячі ліврів.
— Чотири рази по півтори тисячі — це шість тисяч ліврів, — сказав Атос.
— Мені здається, — зауважив Д'Артаньян, — що, коли б у нас було навіть по тисячі ліврів на кожного… правда, я дивлюсь на це не як спартанець, а як судочинець…
Почувши слово «судочинець», Портос помітно пожвавішав.
— Стривайте, в мене є план! — вигукнув він.
— Це вже щось та значить: я, наприклад, не маю й натяку на план, — холодно відповів Атос — Що ж до Д'Артаньяна, то щастя вступити до наших лав зовсім затьмарило йому розум. Тисяча ліврів! Та мені самому потрібно щонайменше дві тисячі.
— Чотири по дві — вісім, — підхопив Араміс — Отже, нам потрібно
