Три мушкетери - Олександр Дюма

Але за всім тим Д'Артаньян помітив також, що ніхто не відповідав на залицяння Портоса. Все це були лише химери й ілюзії. Та хіба для справжнього кохання й для справжніх ревнощів існує інша дійсність, крім ілюзій і химер?

Проповідь скінчилася. Дружина прокурора рушила до кропильниці: Портос пройшов перед нею і, замість умочити палець, занурив у кропильницю всю руку. Дружина прокурора всміхнулась, вирішивши, що все це Портос робить для неї, але тут же й побачила, що жорстоко помилилася. Коли вона була не більше ніж за три кроки від нього, Портос раптом одвернувся й глянув на даму з червоною подушкою, яка підвелася з місця і тепер наближалась у супроводі негреняти та покоївки.

Побачивши біля себе даму з червоною подушкою, Портос витяг руку з кропильниці. Чарівна богомолка торкнулась своєю маленькою ручкою величезної руки Портоса, ледь помітно всміхнулася до нього, перехрестилась і вийшла з церкви.

Для дружини прокурора цього було досить: вона не мала жодного сумніву, що ця дама й Портос кохаються. Якби вона була вельможною дамою, то неодмінно знепритомніла б; але вона була лише дружиною прокурора і тому задовольнилася тим, що прошепотіла до мушкетера, ледве стримуючи гнів:

— Он воно що, пане Портосе, ви вже не пропонуєте мені святої води?

Почувши звук її голосу, Портос здригнувся, наче людина, що прокинулась після столітнього сну.

— Па… пані! — вигукнув він. — Невже це ви? Як ся має ваш чоловік, шановний пан Кокнар? Він і досі такий самий скнара? Де ж були мої очі, що я не помітив вас за ті дві години, поки тривала проповідь?

— Я сиділа за два кроки од вас, пане, — відповіла дружина прокурора, — але ви не помітили мене, бо дивилися на красуню, якій тільки-но подали святу воду.

Портос прикинувся зніяковілим.

— А-а, — сказав він, — ви помітили…

— Треба бути сліпою, щоб не бачити такого.

— Авжеж, — недбало мовив Портос, — це одна герцогиня, моя приятелька, з якою мені дуже важко зустрічатися через підозріливість її чоловіка і яка попередила мене, що прийде сьогодні в цю жалюгідну церкву, на цю занедбану околицю, аби тільки побачитися зі мною.

— Пане Портосе, — сказала дружина прокурора, — чи не будете ви ласкаві запропонувати мені руку на п'ять хвилин? Я б хотіла поговорити з вами.

— Аякже, пані, — відповів Портос, непомітно підморгнувши сам собі, як роблять гравці, що, вдаючись до спритного ходу, наперед тішаться своєю перемогою.

В цю мить, поспішаючи за міледі, їх проминув Д'Артаньян; озирнувшись на Портоса, він помітив його переможний погляд.

«Еге! — подумав він відповідно до простих уявлень тієї легковажної епохи. — Хто-хто, а Портос неодмінно матиме своє спорядження до призначеного строку».

Скоряючись руці дружини прокурора, як човен керму, Портос попрямував на подвір'я монастиря Сен-Маглуар і опинився у відлюдному проході, відгородженому турнікетами з обох боків. Удень там можна було побачити лише жебраків за їжею та ще хіба дітей з їхніми забавками.

— Ах, пане Портосе! — вигукнула дружина прокурора, переконавшись, що ніхто, крім постійних відвідувачів цього куточка, не побачить і не почує їх. — Ах, пане Портосе! Схоже на те, що ви справжній джиґун!

— Я, пані? — відповів Портос, випинаючи груди. — Чому ви так гадаєте?

— А знаки, які ви щойно подавали, а свята вода? Ця дама з негреням і покоївкою, певно, якась принцеса?

— Ви помиляєтесь, — сказав Портос — Це всього лиш герцогиня.

— А скороход, що чекав на неї біля входу, а карета з кучером у парадній лівреї на передку?

Портос не помітив ні лакея, ні карети, але пані Кокнар ревнивим жіночим поглядом розгледіла все.

Портос пожалкував, що одразу не назвав даму з червоною подушкою принцесою.

— Ах, пане Портосе, ви й справді жіночий мазунчик, — зітхнула дружина прокурора.

— Ну, — відповів Портос, — ви й самі розумієте, що з моєю зовнішністю мені не бракує любовних пригод.

— О Боже! Які забудьки всі чоловіки! — вигукнула дружина прокурора, зводячи очі до неба.

— І все-таки я певен — жінки ще забудькуватіші! — відповів Портос — Бо зрештою, пані, я сміливо можу сказати, що став вашою жертвою, коли пораненого, мало не мертвого, лікарі покинули мене напризволяще і коли я, нащадок знатного роду, довірившись вашій дружбі, мало не вмер спочатку від ран, а потім од голоду в жалюгідній комірчині в Шантильї! А ви не удостоїли мене відповіддю ца жоден з тих палких листів, які я писав вам.

— Але, пане Портосе, — пробурмотіла дружина прокурора, збагнувши, що в порівнянні з тим, як обходились у ті часи найвельможніші дами, вона й справді дуже завинила перед мушкетером.

— Я, що пожертвував заради вас баронесою де…

— Я знаю це.

— Графинею де…

— Пане Портосе, не докоряйте мені!

— Герцогинею де…

— Пане Портосе, будьте великодушні!

— Гаразд, пані, не буду перелічувати далі.

— Але мій чоловік і слухати не хоче про позичку.

— Пані Кокнар, — сказав Портос, — пригадайте перший лист, якого ви мені написали і який я назавжди зберіг у своїй пам'яті.

Дружина прокурора глибоко зітхнула.

— Річ у тім, — відповіла вона, — що сума, яку ви просите в борг, і справді надто велика.

— Пані Кокнар, я віддав перевагу саме вам. Якби я написав хоч півслова герцогині де… Я не хочу називати її імені, бо не уявляю, як можна скомпрометувати жінку; але я знаю, що коли б написав їй бодай півслова, вона відразу ж надіслала б мені півтори тисячі.

Дружина прокурора заплакала.

— Пане Портосе, — сказала вона, — присягаюсь вам — я жорстоко покарана. Тож коли в майбутньому ви опинитесь у такому становищі, звертайтесь тільки до мене.

— Як вам не соромно, добродійко! — мовив Портос з удаваним обуренням. — Облишмо, будь ласка, ці балачки про гроші — вони принижують мене.

— То ви більше не кохаєте мене! — простогнала дружина прокурора.

Портос мовчав.

— Он як ви мені відповідаєте? Ну, я розумію…

— Подумайте тільки, як ви прикро мене образили, добродійко; ось куди ви вцілили, — сказав Портос, ударивши себе в груди проти серця.

— Повірте, мій любий Портосе, я спокутую свій гріх!

— А втім, про що я просив? — Портос знизав плечима з найпростодушнішим виглядом. — Всього-на-всього про дріб'язок. Перш за все, я ще при здоровому глузді. Я знаю, що ви не багаті і що ваш чоловік вичавлює зі своїх бідолашних позивачів усе до останнього екю. О! Якби ви були графинею, маркізою або