Три мушкетери - Олександр Дюма

— А на чому ми рушимо в дорогу?

— На конях наших слуг, тисяча чортів! Глянувши на нас, кожен і так зрозуміє, що ми не прості люди.

— Гарний вигляд ми матимемо на цих шкапинах поряд з Арамісом і Портосом, які красуватимуться на своїх скакунах!

— З Арамісом! З Портосом! — вигукнув Атос і засміявся.

— Що таке? — спитав Д'Артаньян, не розуміючи, чому Атосові так весело.

— Ні, нічого, продовжимо розмову, — сказав Атос.

— Отже, по-вашому?..

— Треба взяти гроші, Д'Артаньяне; на сотню пістолів ми зможемо бенкетувати до кінця місяця — всі ми дуже стомилися, й нам не завадило б хоч трохи відпочити.

— Мені — відпочити? О ні, Атосе! Тільки-но я повернуся до Парижа — почну розшукувати бідолашну пані Бонасьє.

— Ну і що з того? Невже ви гадаєте, що кінь згодиться вам у цій справі більше, ніж дзвінкі золоті монети? Беріть гроші, мій друже, беріть гроші.

Д'Артаньянові бракувало лише одного доказу, щоб пристати на пораду друга. Остання думка здалася йому дуже переконливою. До того ж, він боявся, щоб Атос не розцінив його впертість як прояв егоїзму. Отож він поступився й вирішив узяти сотню пістолів, які англієць одразу й віддав.

Ніщо більше не заважало друзям лаштуватися в дорогу. Мир із хазяїном коштував їм, крім колишнього коня Атоса, ще шістьох пістолів. Д'Артаньян і Атос сіли на коней Планше та Грімо, а слуги рушили пішки, несучи сідла на голові.

Хоч які погані були коні, все-таки обоє друзів швидко перегнали своїх слуг і першими прибули до Кревкера. Ще здалеку вони побачили Араміса, який сумно сидів біля розчиненого вікна і, немов славнозвісна сестриця Анна з казки[164], дивився, як клубочиться курява над дорогою.

— Гей, Арамісе! Якого дідька ви тут робите? — вигукнули Атос і Д'Артаньян.

— А-а, це ви, Д'Артаньяне, і ви, Атосе, — сказав Араміс. — Я міркував про те, які скороминущі всі блага цього світу, і мій англійський кінь, котрий щойно зник у хмарах куряви, став для мене живим свідченням марності всього земного. Наше життя можна вмістити в три слова: Erat, est, fuit[165].

— Себто?.. — спитав Д'Артаньян, який починав здогадуватися, що тут сталось.

— Себто, мене обдурили: шістдесят луїдорів за коня, який, судячи з його ходи, може клусом пробігти п'ять льє за годину.

Д'Артаньян і Атос зареготали.

— Мій любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс, — не сердьтеся на мене, прошу вас. Нестаток не визнає закону; до того ж, я постраждав більше за всіх, бо цей клятий гендляр украв у мене щонайменше п'ятдесят луїдорів. От ви — бережливі хазяї! їдете на конях слуг, а своїх чудових скакунів наказали вести на поводу, потихеньку, невеликими переходами.

Саме в цю мить якийсь фургон, що за кілька хвилин до того з'явився на Ам'єнській дорозі, зупинився біля корчми, і з нього вилізли Планше та Грімо із сідлами на голові.

Фургон повертався до Парижа порожнем, і слуги домовилися з візником, що він підвезе їх, пообіцявши всю дорогу поїти його вином.

— Що це таке? — здивувався Араміс — Самі тільки сідла?

— Тепер ви розумієте? — спитав Атос.

— Друзі мої, я зробив так само. Я теж залишив сідло, сам не знаю чому. Гей, Базене! Візьміть моє сідло й покладіть його поряд із сідлами цих панів.

— А як ви поквиталися з вашими священиками? — спитав Д'Артаньян.

— Любий мій, наступного дня я запросив їх на обід, — відповів Араміс — Тут, до речі, є чудове вино, і я напоїв їх по саму зав'язку. Після цього кюре заборонив мені й думати про відмову од військового мундира, а єзуїт став благати, щоб я виклопотав для нього мушкетерський плащ.

— Тільки без дисертацій! — вигукнув Д'Артаньян. — Без дисертацій! Я вимагаю відміни дисертацій!

— Відтоді, — вів далі Араміс, — я дуже приємно збавляю час. Я почав писати поему односкладовими віршами; це досить важко, але головна якість кожної речі полягає саме в її складності. Зміст любовний; я прочитаю вам першу пісню — в ній чотириста рядків, а звучить вона лише хвилину.

— Знаєте, мій любий Арамісе, — сказав Д'Артаньян, що ненавидів вірші майже так само, як латину, — додайте до складності ще й стислість — і ви можете бути певні: ваша поема матиме принаймні дві позитивні якості.

— До того ж, — вів далі Араміс, — вона сповнена благородних пристрастей, ви самі переконаєтеся в цьому. Отже, друзі, ми повертаємось до Парижа? Браво! Я готовий їхати; ми знову побачимо нашого славного Портоса — це чудово. Ви не можете собі уявити, як мені бракувало цього простодушного велетня! Він не продасть свого коня, навіть коли б йому пропонували за нього ціле королівство. Хотів би я побачити, як він красуватиметься на своєму скакуні, та ще й у новому сідлі. Я певен — це буде справжній Великий Могол[166].

Друзі перечекали годину, щоб дати відпочинок коням; потім Араміс розрахувався з хазяїном, посадовив Базена в фургон до його товаришів, і всі рушили в дорогу, сподіваючись дуже скоро побачити Портоса.

Вони застали його в доброму гуморі й далеко не такого змарнілого, як під час перших відвідин Д'Артаньяна. Портос сидів за столом, на якому стояли чотири прибори, дарма що мушкетер був сам; на обід були приготовані найрізноманітніші м'ясні страви, добірні вина й розкішні фрукти.

— Який я радий! — сказав Портос, підводячись з-за столу. — Ви приїхали саме вчасно, бо я тільки-но сів їсти. Пообідаймо разом.

— Ти диви! — вигукнув Д'Артаньян. — Навряд чи Мушкетон міг виловити такі пляшки своїм зашморгом; до того ж, я бачу тут шпиговане фрикандо й філе з яловичини.

— Я набираюся сил, — сказав Портос, — авжеж, я мушу набиратися сил, бо ніщо так не виснажує людину, як ці кляті вивихи суглобів; чи доводилось вам коли-небудь вивихнути ногу, Атосе?

— Ніколи. Але я пригадую: якось в одній із сутичок на вулиці Феру мене поранили шпагою, і днів через п'ятнадцять-двадцять після того я почувався точнісінько так, як ви тепер.

— Але ж цей обід призначався не тільки для вас, мій любий Портосе? — спитав Араміс.

— А так, — відповів Портос — Я чекав у гості кількох дворян, які живуть по сусідству, але вони просили вибачення, що не зможуть приїхати.