Три мушкетери - Олександр Дюма

— Згляньтеся! — вигукнув корчмар. — Коли ще й слуга випив хоча б половину того, що випив його пан, я піду з торбами.

— Грімо надто добре вихований, він не дозволить собі пити те саме вино, що і я. Він пив тільки з барила. Правда, я не певен, що він не забув вставити чіп. Чуєте? Там щось тече!..

Д'Артаньян зареготав так голосно, що корчмаря наче жаром обсипало.

Аж тут слідом за Атосом з'явився Грімо з мушкетом на плечі. Голова в нього трусилася, і він був схожий на п'яного сатира, що зійшов з картини Рубенса[156]. Грімо весь був заллятий масною рідиною, в якій хазяїн упізнав свою найкращу прованську олію.

Процесія проминула велику залу і ввійшла до найкращої кімнати заїзду, яку Д'Артаньян зайняв самохіть.

Тим часом хазяїн та його дружина, засвітивши лампи, поспішили в погріб, вхід до якого був їм так довго заборонений і де перед ними постало жахливе видовище.

За барикадою, крізь проломину якої вийшов Атос, — оберемками хмизу, дошками й порожніми бочками, складеними за всіма правилами фортифікаційного мистецтва, — лежали в калюжах олії та вина обгризені кістки й недоїдки окостів. У кутку видніла купа битих пляшок і перекинуте барило з відіткнутим чопом, звідки витікали останні краплі вина. Із п'ятдесяти ковбас, підвішених до крокв, лишилося не більше десятка. Як казав стародавній поет, спустошення і смерть панували тут, ніби на полі бою.

Зойки корчмаря та його дружини, що долинули з погреба, зворушили Д'Артаньяна. Атос навіть не озирнувся.

А втім, скорботу дуже скоро заступила лють. Не тямлячи себе з відчаю, хазяїн схопив рожен і ввірвався до кімнати, де розмовляли наші друзі.

— Вина! — сказав Атос, побачивши корчмаря.

— Вина! — вигукнув приголомшений хазяїн. — Вина! Та ви випили більше, ніж на сто пістолів. Я пограбований, приречений, знищений!

— Дурниці! — мовив Атос — Ми навіть не впилися як слід.

— Якби ви тільки пили, це було б іще з півбіди, але ж ви побили всі пляшки.

— Ви самі штовхнули мене на цю купу, от вона й розвалилася. То ви й винні.

— Вся моя олія пропала!

— Олія — чудові ліки для ран, а бідолашному Грімо треба було їх гоїти — адже ви його поранили.

— Всі мої ковбаси з'їдені.

— У вашому погребі сила щурів.

— Ви заплатите мені за все! — розпачливо вигукнув хазяїн.

— Ну й негідник! — підводячись, сказав Атос.

Але він одразу ж поточився і знову впав на стілець: сили зрадили його. Д'Артаньян прийшов товаришеві на допомогу й посварився канчуком на хазяїна.

Той позадкував і несподівано залився слізьми.

— Це навчить вас, — сказав Д'Артаньян, — шанобливіше ставитися до гостей, яких посилає вам Бог.

— Бог! Скажіть краще — чорт!

— Мій любий друже, — вів далі Д'Артаньян, — якщо ви й далі будете набридати нам, ми всі четверо поліземо у ваш погріб, і тоді побачимо, чи й справді збитки такі великі, як ви кажете.

— Панове, ну гаразд, я винен, — мовив переляканий корчмар, — але ж немає такого гріха, якого не можна простити. Ви вельможні пани, а я бідний корчмар; згляньтеся наді мною.

— Оце зовсім інша розмова! — сказав Атос — Чого доброго, ти ще розчулиш мені серце, і з моїх очей поллються сльози, як вино з твоїх бочок. Ми не такі страшні, як тобі здається. Підходь ближче — поговоримо.

Хазяїн з острахом підійшов до мушкетера.

— Ближче, кажу тобі, не бійся, — провадив Атос — Збираючись розплатитися з тобою, я поклав гаманець на стіл.

— Щира правда, ваша світлосте.

— В гаманці було шістдесят пістолів; де вони?

— Я віддав їх до канцелярії суду, ваша світлосте. Адже мені сказали, що це фальшиві гроші.

— То візьми гаманець назад і залиш ці шістдесят пістолів собі.

— Але ж ваша світлість добре знає, що суддівські чиновники не повертають того, що потрапило їм до рук. Якби це були фальшиві гроші, тоді можна б мати хоч якусь надію; та, на жаль, гроші були справжні.

— Домовляйся із судочинцями, як знаєш, чоловіче, мені це байдуже, тим більше, що в мене немає жодного лівра.

— Стривай, — обізвався Д'Артаньян до корчмаря, — куди ти подів Атосового коня?

— Він у стайні.

— Скільки він коштує?

— П'ятдесят пістолів, не більше.

— Ну, він коштує всі вісімдесят; так от, бери його собі, й по тому.

— Як! Ти продаєш мого коня? — здивувався Атос — Мого Баязета? На чому ж я рушу в похід? На Грімо?

— Я привів тобі іншого, — відповів Д'Артаньян.

— Іншого?

— Пречудового! — вигукнув хазяїн.

— Ну, якщо є інший, кращий і молодший, тоді бери собі старого й принеси вина.

— Якого? — спитав корчмар уже спокійно.

— Того, що в глибині погреба, біля ґрат; там ще стоїть двадцять п'ять пляшок — решта розбилася, коли я впав. Принеси шість.

— Це справжнісіньке барило, а не людина! — пробурмотів хазяїн заїзду. — Якби він пробув тут хоча б два тижні й заплатив за все, що вип'є, я владнав би свої справи.

— І не забудь подати чотири пляшки того самого вина панам англійцям, — докинув Д'Артаньян.

— А тепер, — сказав Атос, — поки нам принесуть вина, скажи мені, Д'Артаньяне, що з нашими друзями.

Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса в ліжку з вивихнутим коліном, а Араміса — за столом у товаристві двох богословів.

Тільки-но він скінчив свою розповідь, як до кімнати зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що висів у погребі й, на щастя, вцілів.

— Чудово, — мовив Атос, наливаючи собі й Д'Артаньянові вина, — але ви розповіли мені тільки про Портоса й Араміса. А що сталося за цей час з вами, мій друже? Чомусь ви дуже смутні.

— На жаль, так, — відповів Д'Артаньян. — І це тому, що я — найнещасливіший серед усіх вас.

— Ти нещасний, Д'Артаньяне! — вигукнув Атос — Що ж сталося? Розкажи мені.

— Потім, — відповів Д'Артаньян.

— Потім! Але чому потім? Ти гадаєш, що я п'яний, Д'Артаньяне? Затям назавжди: ніколи моя голова не буває такою ясною, як після пляшки вина. Ну, то розказуй, я уважно слухаю.

Д'Артаньян розповів історію з пані Бонасьє. Вислухавши його, Атос спокійно сказав:

— Це дрібниці, звичайнісінькі дрібниці. «Дрібниці» було його улюбленим слівцем.

— Вам усе дрібниці, мій любий Атосе! — відповів Д'Артаньян. — В устах людини, яка ніколи не