Три мушкетери - Олександр Дюма
— Я був учора дуже п'яний, мій любий друже, — сказав Атос, — і збагнув це тільки сьогодні з того, що ледве можу повертати язиком, а серце й досі калатає, як дзвін. Ладен побитися об заклад, що ввечері я наверз вам цілу купу нісенітниць.
І він утупився в друга таким пильним поглядом, що той не зміг побороти ніяковість.
— Ні, — відповів Д'Артаньян, — наскільки я пригадую, ви не казали нічого особливого.
— Правда? Дивно! А мені здалося, ніби я розповідав одну дуже сумну історію.
І він глянув на юнака так, наче хотів прочитати найглибші таємниці його серця.
— Мабуть, — сказав Д'Артаньян, — я був іще п'яніший, ніж ви, бо я й справді нічого не пам'ятаю.
На Атоса ці слова не справили ніякого враження, і він повів далі:
— Ви, безперечно, помітили, мій любий друже, що кожен буває п'яний по-своєму: одні сумують, інші веселяться. Я, наприклад, коли вип'ю, стаю сумним і починаю розповідати страшні історії, які колись втовкмачила мені в голову моя дурна нянька. Це моя вада, і, ніде правди діти, неабияка вада. А втім, якщо не брати цього до уваги, я вмію пити.
Атос говорив так природно, що Д'Артаньян ладен був йому повірити.
— О, безперечно! — мовив юнак, намагаючись упіймати істину, яка знову вислизала йому з рук. — Я, наче крізь сон, пригадую, ніби ви говорили про вішальників.
— От бачите, — сказав Атос, збліднувши і все-таки намагаючись усміхнутися, — я так і знав. Вішальники — мій споконвічний кошмар.
— Авжеж, — вів далі Д'Артаньян, — тепер я пригадую: йшлося… стривайте… Авжеж, ішлося про жінку.
— Бачите, — відповів Атос, білий, мов стіна, — це моя улюблена історія. Коли я починаю розповідати про біляву жінку, значить, я вже п'яний, як чіп.
— Атож! — вигукнув Д'Артаньян. — Ви розповідали про біляву жінку, струнку та вродливу, з блакитними очима.
— Так, і до того ж, повішену…
— Своїм чоловіком, вельможним паном, одним із ваших знайомих, — закінчив Д'Артаньян, пильно глянувши на Атоса.
— Ну от! Тепер ви самі бачите, як легко можна скомпрометувати людину, коли й сам не знаєш, що верзеш, — сказав Атос, знизуючи плечима, ніби з досади на самого себе. — Мені й справді не варто більше напиватись — надто погана це звичка.
Д'Артаньян промовчав.
— До речі, — провадив Атос, несподівано міняючи тему розмови, — дякую вам за коня, якого ви привели для мене.
— Він вам сподобався? — спитав Д'Артаньян.
— Так, але він не дуже витривалий.
— Ви помиляєтесь; я проскакав на ньому десять льє менше ніж за півтори години, і після цього він стомився не більше, ніж коли б прогарцював площею Сен-Сюльпіс.
— Он як! Ви мене засмутили.
— Засмутив?
— Авжеж. Я його позбувся.
— Яким чином?
— Ось як це сталося. Я прокинувся о шостій годині ранку, ви спали, як мертвий, і я не знав, куди себе подіти, бо все ще не оговтався після вчорашньої гульні. Я спустився в залу, де побачив одного з наших англійців. Він торгував у лихваря коня, бо загнав свого скакуна вчора по дорозі. Я підійшов ближче і, почувши, що він пропонує сотню пістолів за темно-рудого мерина, сказав:
— Пробачте, пане, в мене теж є кінь на продаж.
— Чудовий кінь! — відповів він. — Я бачив його вчора, коли слуга вашого друга тримав його на поводу.
— Як ви гадаєте, коштує він сотню пістолів?
— Авжеж. І ви віддасте мені його за таку ціну?
— Ні, але я зіграю з вами на нього.
— Зіграєте на нього?
— Так.
— У що?
— В кості.
Сказано — зроблено; і я програв коня. Зате потім я відіграв сідло, — докінчив свою розповідь Атос. Д'Артаньян скривився.
— Ви засмучені цим? — спитав Атос.
— Щиро кажучи, так, — відповів Д'Артаньян. — По цих конях нас мали впізнати в день бою; це був дарунок, знак поваги. Ви були дуже необачні, Атосе.
— Та годі вам, мій любий друже! Поставте-но себе на моє місце, — мовив мушкетер. — Я так нудився! Крім того, повірте, я не люблю англійських скакунів. А коли йдеться тільки про те, щоб хтось упізнав нас, то, їй же право, цілком вистачить і сідла: адже воно досить-таки помітне. Що ж до коня, то ми знайдемо, чим виправдати його пропажу. Хай йому чорт! Коні, зрештою, смертні; припустімо, що мій загинув од сапу або від корости. Д'Артаньян насупив брови.
— Мені дуже прикро, — вів далі Атос, — бо вам, певно, були надто дорогі ці коні. Та я ще не скінчив розповідати.
— Що ж ви ще накоїли?
— Коли я програв свого коня — дев'ять проти десяти, як вам це сподобається? — мені спало на думку пограти на вашого.
— Але я сподіваюсь — ви не зробили цього?
— Навпаки, я це зробив.
— І що ж? — схвильовано вигукнув Д'Артаньян.
— Я програв його.
— Мого коня?
— Вашого коня; сім проти восьми, не вистачило одного очка… Знаєте приказку?
— Атосе, ви з глузду з'їхали, присягаюся!
— Друже, було б сказати мені це вчора, коли я патякав казна-що, а не сьогодні. Я програв вашого коня разом з усім спорядженням.
— Це жахливо!
— Стривайте, ви ще не все знаєте, — я був би блискучим гравцем, якби не захоплювався; але я надто захоплююсь, як і тоді, коли п'ю. Тож я захопився, і от…
— На що ж ви ще могли грати, коли у вас більше нічого не лишалось?
— Ні, друже, в нас лишався ще цей діамант, що сяє на вашому пальці. Я його помітив…
— Мій діамант! — вигукнув Д'Артаньян, затуляючи перстень долонею.
— А що в мене були колись свої діаманти і я знаюся на них, то я оцінив ваш у тисячу пістолів.
Д'Артаньян похолов.
— Сподіваюсь, — сказав він з притиском, — ви не мали серйозних намірів щодо мого діаманта?
— Навпаки, мій любий друже; ви самі розумієте, що цей діамант був останньою нашою надією. Я міг відіграти на нього нашу збрую, коней і, до того ж, виграти гроші на дорогу.
— Атосе, ви мене лякаєте! — вигукнув Д'Артаньян.
— Отже, я сказав своєму партнерові про ваш діамант, що його він теж, до речі, помітив. Хай йому чорт! Мій любий, ви носите на пальці зірку з неба й хочете, щоб ніхто не звертав на неї уваги! Це неможливо!
— Далі, Атосе; швидше кажіть далі! — схвильовано
