Три мушкетери - Олександр Дюма

— Тоді займайтесь іншими справами з міледі, мій любий Д'Артаньяне; бажаю вам цієї втіхи від щирого серця, якщо тільки вона зможе вас розважити.

— Послухайте, Атосе, — запропонував Д'Артаньян, — замість сидіти вдома, наче ви й справді перебуваєте під арештом, сідаймо на коней і їдьмо разом до Сен-Жермена!

— Любий мій, — мовив Атос, — я їжджу верхи, коли в мене є коні, а коли їх у мене немає, я ходжу пішки.

— Ну, а я, — заперечив Д'Артаньян, кепкуючи з нетерпимості Атоса, яка в будь-кому іншому, звичайно, образила б його, — я не такий гордий, як ви, і їжджу, на чому доведеться. Тож до побачення, мій любий Атосе.

— До побачення, — сказав мушкетер, знаком наказуючи Грімо відкоркувати пляшку.

Д'Артаньян і Планше посідали на коней і рушили до Сен-Жермена.

Всю дорогу Атосові слова про пані Бонасьє не виходили Д'Артаньянові з голови. Гарненька дружина галантерейника залишила глибокий слід у його серці, дарма що наш гасконець аж ніяк не був сентиментальний. Щоб відшукати її, він, як ми вже казали, ладен був податися на край світу. Але земля має багато країв, тому вона й кругла; отож, Д'Артаньян і не знав, у який бік їхати.

А тим часом він вирішив будь-що дізнатися, хто ж усе-таки міледі. Міледі розмовляла з незнайомцем у чорному плащі — отже, вона знала його. Тому Д'Артаньян дійшов висновку, що саме цей незнайомець викрав пані Бонасьє вдруге так само, як викрав її вперше. І, кажучи, що розшуки міледі — це водночас і розшуки Констанци', Д'Артаньян брехав лише наполовину, а це вже майже зовсім не брехня.

Отак міркуючи і час од часу підострожуючи коня, Д'Артаньян незчувся, як приїхав до Сен-Жермена. Він уже оминув павільйон, у якому через десять років судилося побачити світ Людовікові XIV.

Д'Артаньян їхав по безлюдній вулиці, поглядаючи праворуч і ліворуч та шукаючи бодай якихось слідів гарної англійки, коли раптом побачив дивно знайомого паруб'ягу, що прогулювався по заквітчаній терасі біля долішнього поверху привітного будиночка, жодне вікно якого, за звичаєм того часу, не виходило на вулицю. Планше впізнав цього хлопця перший.

— Пане, — сказав він, — чи впізнаєте ви того бевзя, що ловить гав на терасі?

— Ні, — відповів Д'Артаньян, — але я певен, що десь уже його бачив.

— Ще б пак! Це бідолаха Любен, слуга графа де Варда, якого ви так добре втихомирили місяць тому в Кале, по дорозі до заміського будинку коменданта порту.

— Тепер упізнав! — вигукнув Д'Артаньян. — А як ти гадаєш, він тебе впізнає?

— Знаєте, пане, він був такий переляканий, що навряд чи щось бачив узагалі.

— То підійди й поговори з ним, — сказав Д'Артаньян. — Дізнайся, чи живий його хазяїн.

Планше зіскочив з коня, підійшов до Любена, який справді не впізнав його, і вони дуже скоро знайшли спільну мову. А Д'Артаньян повернув коней у завулок і, об'їхавши навколо будинку, принишк за кущами, щоб почути їхню розмову.

За якусь хвилину долинуло рипіння коліс, і Д'Артаньян побачив, що навпроти нього зупинилась карета міледі. Годі було помилитися: в кареті сиділа вона сама. Д'Артаньян пригнувся до шиї коня, щоб його не помітили, а він міг усе бачити.

Чарівна білява голівка міледі показалася у віконці карети, і молода жінка щось сказала служниці.

Служниця, вродлива дівчина років двадцяти — двадцяти двох, жвава й моторна, справжня субретка[171] вельможної пані, зіскочила з підніжки, де вона, як було заведено за тих часів, сиділа, й попрямувала до тераси, де Д'Артаньян помітив Ліобена.

Юнак провів поглядом служницю й побачив, що вона підходить до тераси. Проте в цю мить хтось із кімнати покликав Любена, і на tepaci лишився сам Планше, який озиравсь навсібіч, намагаючись Вгадати, куди подівся його хазяїн.

Служниця підійшла до Планше і, вирішивши, що то Любен, подала записку.

— Вашому панові, — сказала вона.

— Моєму панові? — здивовано повторив Планше.

— Так, і дуже спішно. Беріть швидше.

Потім вона хутко підбігла до карети, яка вже повернула назад, скочила на підніжку, і за мить карета зникла з очей.

Планше покрутив записку в руках, потім, вірний своїй звичці підкорятися будь-якому наказові, зіскочив з тераси, побіг у завулок і кроків через двадцять зустрівся з Д'Артаньяном, який усе бачив і поїхав йому назустріч.

— Вам, пане, — сказав Планше, подаючи записку.

— Мені? — спитав Д'Артаньян. — Ти певен у цьому?

— Тисяча чортів! Чи певен я? Служниця сказала: «Твоєму панові». В мене немає іншого пана, крім вас, отже… Ну й запашна ж дівчина ця служниця!

Д'Артаньян розкрив листа й прочитав:

«Особа, що цікавиться вами більше, ніж може про це сказати, хотіла б знати, коли обставини дозволять вам супроводити її на прогулянку за місто. Завтра в готелі «Золоте Поле» слуга в чорно-червоній лівреї чекатиме на вашу відповідь''.

«Отакої! — подумав Д'Артаньян. — Дивний збіг обставин. Схоже, що і я, і міледі цікавимося здоров'ям однієї й тієї ж особи».

— Гей, Планше, як ся має шановний пан де Вард? Судячи з усього, він не вмер?

— Навпаки, пане, він почувається так дбре, як тільки можливо при чотирьох ранах, бо ж ви, нівроку, пригостили цього пестунчика саме чотирма ударами шпаги; він ще дуже Слабий, оскільки втратив багато крові. Як я вже казав панові, Любен мене не впізнав і розповів нашу пригоду від початку до кінця.

— Чудово, Планше, ти найкращий серед слуг! А тепер сідай на коня — і мерщій за каретою.

Це тривало недовго. За п'ять хвилин вони побачили карету, що зупинилася на узбіччі; розкішно вбраний вершник гарцював на коні біля дверцят.

Міледі й вершник були так захоплені розмовою, що коли Д'Артаньян зупинився з другого боку карети, ніхто, крім гарненької служниці, його не помітив.

Розмова точилася англійською мовою, якої Д'Артаньян не знав. Але з тону юнак зрозумів: чарівна англійка дуже розгнівана. Її жест, яким вона супроводила останню фразу, не залишав жодного сумніву щодо характеру розмови. Міледі так нервово стиснула своє віяло, що воно розлетілося на друзки.

Вершник голосно зареготав, і це, мабуть, ще дужче розлютило міледі.

Д'Артаньян вирішив — настав час втрутитися. Він під'їхав до других дверцят і шанобливо зняв капелюха.

— Добродійко, — сказав він, — чи дозволите ви запропонувати вам свої послуги? Мені здалося, що цей кавалер