Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов
Закінчив думати, тому що змерз.
Можливо, якби вода не була такою холодною, Олександр Павлович думав не так категорично, не так різко, але тортури не сприяють діалектичному мисленню, а холодний душ для Олександра Павловича був саме тортурами, і що найобразливіше — щоденними і добровільними. Олександр Павлович на все йшов, щоб його безумовно здоровий дух перебував усе-таки в здоровому тілі, а тридцять вісім — не вісімнадцять, здоров’я доводиться підтримувати штучно…
Розтирався, поки не почервонів, ожив. Одягся, вмостив “портсигар” у внутрішню кишеню піджака, вийшов з дому і поїхав снідати плюс обідати до ресторану “Берлін”, де в Олександра Павловича з давніх-давен був знайомий метрдотель. А рівно о вісімнадцятій нуль-нуль загальмував машину біля інститутського парадного під’їзду.
Як не дивно, Валерію довелося чекати. Вона запізнилася хвилин на десять, вибігла змилена, сіла в машину, важко дихає.
— За тобою погоня? — обережно поцікавився Олександр Павлович.
Валерія крутнула водійське дзеркальце до себе, якусь мить вивчала своє зображення.
— Ну й вигляд… — Вона повернула дзеркальце на місце. — Ні, від погоні я відірвалась.
— Що не поділили?
— Передзахист у моєї дівчинки був. Тема складна, вона в ній плаває, а шеф як звір…
Олександр Павлович відразу ж записав невідомого шефа Валерії до своїх однодумців. Запитав:
— А може, він має рацію?
Валерія подивилася на Олександра Павловича, як на божевільного.
— Хто? Шеф? Він деспот і рутинер, — полюбляла, дуже полюбляла Валерія “припечатувати” противників, чіпляти їм ярлики, як у магазині, щоб, боронь боже, не переплутати, — а дівчинка здібна, повинна захиститися.
Олександр Павлович тим часом поцікавився:
— А ми що, отак і будемо стояти?
— Стояти? — Валерія глянула у віконце і засміялась. — І справді. Їдьмо, Сашко, їдьмо, тут мої студенти ходять, дивляться…
— Соромно, — не гаючись, погодився Олександр Павлович. Він, як вже відзначалось, не любив сперечатися з жінками. Тим паче тепер, коли в нього був План. Саме так: з великої літери… А куди ми поїдемо?
— Додому. Я маю опорядитися після такого бою.
Цей варіант дуже влаштовував Олександра Павловича: вперше випробувати “портсигар” варто в звичній для досліджувальної людини обстановці, в звичному оточенні. Досліджуваною людиною була Валерія. Вірніше: повинна була стати, якщо вийде…
Олександр Павлович вів машину і бурчав для годиться:
— Бій, битва, бойовище… Не життя, а бійка якась… А хочеться спокою, тиші, миру…
— Спокій нам тільки сниться, — неуважно сказала Валерія.
Вона дивилася у вікно, думала про щось своє і Олександра Павловича слухала впівуха.
— Банально, — раптово відреагував Олександр Павлович.
— Зате правильно… Слухай, Сашко, помовч трохи, дай мені отямитися.
— Ти ще там? — Він мав на увазі передзахист, так, здається, назвала Валерія.
Усміхнулася:
— Я ще там. Не все сказала…
— Ну доказуй, — погодився Олександр Павлович. — Можеш голосно. Вважай мене шефом — деспотом і рутинером.
— Ти не деспот, — вона легенько, кінчиками пальців, торкнулася його щоки. — Ти добрий і тактовний. Ти у всьому зі мною погоджуєшся: тобі так зручніше. Ти не прагнеш мене переробити…
— А всі прагнуть?
— Не всі, але багато хто. Ось шеф, наприклад.
— Який негідник! А ти, природно, не піддаєшся?
— Природно.
— А якщо і я почну тебе переробляти?
Сказав наче жартома, а пролунало серйозно. І відповіла Валерія серйозно:
— Піду я, Сашко… — Вона відвернулася, дивилася вперед. Попереду йшла “Волга”, на її задньому склі хиталася зелена долоня з жовтим написом по-англійському: “Увага!” — Тільки ти не почнеш. Тобі цього не треба. І ліньки.
— Хтозна…
— Знаю, знаю… — І замовкла, навіть очі заплющила. Втомилася, певне, дуже.
“Тяжко вам бої даються, — думав Олександр Павлович. — Ось вже й справді не жіноча це справа… Воїни… А гойдати науку з боку на бік — жіноча?.. Чи багато ота дівчина науці винна? Та нічого не винна! Ось наука їй винна. Як пологи, скажімо, полегшити, цілком знеболити. Щоб народжувала вона з десяток хлопців. Воїнів… — посміхнувся подумки: на сьогоднішній день “десяток” — кількість нереальна; двоє — і це вже забагато вважається. Натякнути зараз Валерії про другу дитину — вб’є. І зовсім не тому, що сама: якби був чоловік — його вбила б…
— Наталка вдома? — запитав Олександр Павлович, коли у ліфті піднімались.
— Вдома… — Валерія глянула на годинника. — Уроки закінчує.