Українська література » Пригодницькі книги » Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Читаємо онлайн Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов
що вона і насправді, здається, чудова…

Олександр Павлович вирішив не вимикати, почекати трохи. Зрештою, це була його маленька помста Валерії, а помста, як відомо, солодка.

— Ви нікуди не підете? — здивовано запитала Наталка.

— Ні-ку-ди! — щасливо протягла Валерія. — А ти що, не віриш?

— Ти завжди ввечері або йдеш, або працюєш. Адже час дорогий…

— Та начхати на нього! На наш вік вистачить… Питимемо чай.

— А в мене у машині коньячок є, — сказав Олександр Павлович.

— Неси. Гріх не випити.

— А чому це? — Олександра Павловича так і тягло сьогодні на провокаційні питання: вже другий вечір їх задавав.

— Не знаю, Сашенько, не знаю, настрій щось добрий, наче надворі літо, давно такого не було, йди по коньяк.

— Іду… — Олександр Павлович рушив було, але згадав про “портсигар”, повернувся, зняв піджак, повісив його на спинку стільця: прилад, що працював, повинен залишитися у квартирі.

— Що ще ти? — здивувалася Валерія.

— Жарко…

Поки ходив до машини, аналізував: що відбувалося? Може, прилад ні при чому, а раптове рішення Валерії залишатися вдома — всього лише результат її нез’ясованого гарного настрою? В тому-то й справа, що нез’ясованого. Але “чистим” експеримент поки що назвати не можна. Олександр Павлович правильно зробив, що не вимкнув “портсигар”. Варто спостерігати, як розвиватимуться події…

Пили коньяк, пили чай, у Валерії в холодильнику знайшовся сухий торт. Кухонька в квартирі тісна, стіл маленький, ледве утрьох розмістилися.

— Сашко, ти, напевне, голодний? — запитала Валерія.

— Три години тому я наївся на тиждень уперед. І на добу назад. Ти краще Наталку нагодуй.

— Я не хочу, — швидко сказала Наташа. її цілком влаштовував торт з чаєм.

— Тобто як це “не хочу”? — запитала Валерія. — Час вечеряти…

— Я правда не хочу… — Наташа благально дивилася на матір, знаючи чудово, що послаблення не буде.

— Хвилиночку, — сказав Олександр Павлович. — Зараз наша суперечка сама собою вирішиться.

Він пішов до кімнати і одягнув піджак. Помацав кишеню: “портсигар” на місці.

— Замерз, — пояснив він, сідаючи за стіл.

— Що з тобою? — В голосі Валерії почулася незнайома до цього нотка турботи. До речі, турбота ця була круто замішана на залізній категоричності Валерії, подолати яку не зміг би жодний “портсигар”. — Ти не захворів? Ану, дай лоб спробую… — Вона швидко простягла руку.

Олександр Павлович встиг відхилитися.

— Здоровий я… Так про що ти, Наталю?

— Я не хочу вечеряти, — повторила Наташа.

— Не хочеш — не треба, — Валерія, здалося, була здивована дивною нетямністю дочки. — Хто тебе примушує?

— Ніхто, — підтвердив Олександр Павлович і підняв чарку. — Наталю, я хочу випити за твою маму. Ти не проти?

— Не проти.

— І я не проти, — погодилася Валерія. І раптом насторожилася: — Сашко, а як же ти поїдеш? Ти ж за кермом, а тут коньяк. Ні, постав чарку, я тобі не дозволяю.

Цікаве кіно: вчора вона чомусь не запитувала, як поїде Олександр Павлович, просто сіла в машину — і все. Інша річ, що вчора Олександр Павлович ні краплі не випив, але голову давав на відсіч, що Валерія на це не звернула уваги. їй було однаково: пив — не пив. Аби їхали.

— Я трохи. Поки мені йти — видихається…

Потім вони грали в нудну гру “Ерудит”, яка Наталі чомусь подобалася, та здебільшого вона й вигравала. Потім дивилися програму “Час”. Потім Валерія чомусь вирішила помити Наташі голову: це для дівчинки було зовсім уже дивним.

— Я сама можу, — сказала вона.

— Сама ти як слід не промиєш, — наполягала Валерія.

— Адже завжди промивала… — Наташі хотілося, щоб мама їй допомогла, тому вона пручалася лише за інерцією.

— Не впевнена, — різко заперечила Валерія, і Олександр Павлович подумав, що заперечення цілком правильно відтворює стан справ у сім’ї: навряд чи Валерія коли-небудь звертала увагу на те, помила голову Наташа чи не помила. Повинна помити — от і все.

Повинна…

Олександр Павлович не без жалю відзначив, що це жорстоке дієслово по-давньому керує Валерією, хоча наміри наче й добрі…

У ванній кімнаті вони довго сперечалися — в основному чутно було Валерію: то Наташа не так стоїть, то голову не так тримає, а Олександр Павлович сидів у піджаці неподалік від дверей у ванну, боявся відпускати Валерію з зони дії “портсигара”. Думав: звичайна ідилія вийшла, історія з циклу святкових…

Потім вони поклали Наташу спати, і Олександр Павлович почав збиратися додому. Відверто кажучи, він втомився за сьогоднішній вечір, втомився весь час бути в напрузі, “насторожі”, та й безсонна ніч давалася взнаки.

Уже в передпокої Валерія хутко пригорнулася до нього, сховала обличчя на грудях, спитала глухо — піджак їй заважав:

— Може, залишишся?

І тут Олександр Павлович подумав, що для Валерії шкідливо бути дуже близько біля “портсигара”: він у неї зовсім під носом опинився.

— Ти що? — ошелешено сказав він. — Наталка тут…

— Ну й нехай!

Це було настільки не схоже на Валерію, що Олександр Павлович злякався: чи не передав він куті меду?

— Ні, не нехай, — узяв за плечі, поцілував: — До завтра, Леро.

Вона гукнула вслід:

— Будь обережний!

Від чого, цікаво, вона його застерігала?..

…Тільки коли сів у машину й опустив скло, він згадав про “портсигар”. Вийняв його, вдарив по кнопці — вимкнув. Прилад був, як і раніше, холодний, наче й не працював зовсім. Олександр Павлович запалив — ще б пак, цілий вечір терпів! — і блаженно відкинувся на сидінні. Можна було підбити деякі підсумки. Прилад діяв? Ще й як! Що-небудь він собі довів? Собі — так. Докази наявні. Навіть Наташа, як вважав Олександр Павлович, здивована. Тепер спромогтися ці докази самій Валерії

Відгуки про книгу Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: