Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Невдовзі вона злетить над усім цим, — він обвів рукою порожній темний зал для глядачів, ряди крісел з відкинутими сидіннями, що крутим амфітеатром йшли вгору, круглі ложі освітлювалися з чорними зачохленими “гарматами” софітів. — Вона швидко-швидко помчить по колу, а на трапеції під нею, бачиш: ось трапеція, ось вона закріплена… на спеціальних завісах… ось петлі, просунь руку, зручно?., на трапеції і на петлях працюватимуть гімнасти. Це добрі гімнасти, побачиш, коли прийдеш на виставу. Адже ти давно не була в цирку, чи не так?

— Звідки ви знаєте? — запитала Наташа.

Вона сиділа навпочіпки перед ракетою, і маленька рука її міцно тримала паскову петлю, вільно пристягнуту до хромованого боку “вертушки”.

— Я здогадався, — сказав інспектор. Він сидів навпочіпки поруч з Наташею. — У тебе на обличчі написано.

— Не може бути. — Наташа випросталася. — А мама каже, що я мов камінна: жодних емоцій.

— І мами можуть помилятися, — зітхнув інспектор. — А скоріше, вона просто не вміє читати по обличчях. Це дуже важка наука: читати по обличчях.

— А де ви навчилися?

— Читати по обличчях? — він посміхнувся. — Тут, у цирку. Тільки тут і можна добре навчитися цього.

— То й Олександр Павлович також вміє? — незрозуміло було: чи то Наташа серйозно повірила інспекторові, чи сприйняла жарт і підхопила його.

— Олександр Павлович вміє більше: він людей наскрізь бачить. Так, Сашко?

— Майже так, Гранте, — погодився Олександр Павлович, — бачу, тільки туманно.

— Не прибіднюйся, Сашко. Ти ж на крайній випадок піднатужишся і винайдеш який-небудь ящик з діркою. Крізь неї все буде видно, як на долоні…

Як у воду дивиться, старий базікало, думав Олександр Павлович. Знав би він, що майже влучив у ціль: не в “десятку”, але зовсім поряд. Він любив Гранта, як, до речі, і всі артисти, пам’ятав його мало не з дитинства — той вже й тоді інспектором манежу працював, по-старому шпрехшталмейстером, — хоча, як здавалося Олександрові Павловичу, Грант був ненабагато старший від нього самого. І все ж, хто знає? До його паспорта Олександр Павлович не зазирав.

— Цю людину, яка вміє читати по обличчях, — сказав Наташі Олександр Павлович, — звати Грант Ашотовнч. А її, Грантику…

— Зачекай, — увірвав інспектор. — Ти забув, Сашко: її ім’я я сам прочитаю… — Він уважно подивився на Наташине обличчя, смішно поворушив тонкими губами, закотив очі. Наташа спокійно чекала результату. — її звати… — інспектор не поспішав, — На-та-ша… Так?

— Так, — Наташа, здалося, зовсім не здивувалася, А чого, власне, дивуватися? Коли він вміє читати по обличчях, то вже ім’я дізнатися — річ нескладна.

Вони з Грантом стояли майже в центрі манежу, і Олександр Павлович мимоволі згадав себе, коли він уперше в житті опинився посеред величезної і зовсім порожньої зали, посеред оглушливо-важкої тиші, сам на сам із страхом, який породжує чужий і далекий, навіть, здається, ворожий людині простір; виразно згадав холодну цівку поту, що раптом скотилася поміж лопаток.

Потім цей страх минув, але досі Олександр Павлович не любив залишатися в манежі сам, так, правду кажучи, і не траплялось: асистенті” в його атракціоні — вісімнадцять чоловік, то про яку самотність може бути мова?

Але було ж!..

А він обіцяв Наташі казку.

— Зачекайте! — враз вигукнув Олександр Павлович. — Я зараз! Тільки нікуди не йдіть. Стійте там, де стоїте. Ну поговоріть про що-небудь… Грант, розкажи їй щось.

— Ти куди? — крикнув Грант.

Але Олександр Павлович вже біг коридором, кулею влетів сходами на другий поверх — до своєї гардеробної, відкинув кришку кофра, в якому зберігав будь-який дрібний, що не використовується в роботі, реквізит, розгріб повітряний, чомусь із запахом стайні завал картатих шовкових хусток, вийняв з дна акуратний дерев’яний ящик з ручкою, подібний до тих, в яких геодезисти зберігають свої теодоліти чи кремальєри, і стрімголов кинувся назад, до манежу, навіть не зачинивши гардеробну, відкинув оксамитову завісу форганга, зупинився, важко дихаючи.

Грант і Наташа, як і раніше, стояли посеред манежу, а срібна вертушка, вже підвішена на тросах, пливла на потрібний для польоту висоті над бар’єром і тонка швунгтрапеція вільно гойдалася під нею.

— Чекаєте? Добре…

Він переступив через бар’єр; намагаючись не схибити, поставив ящик точно в центрі манежу, відкрив його, дістав звідти апарат, схожий на звичайний фільмоскоп для дітей, лише не з одним об’єктивом, а вісьмома, причому якимись дивними — вузькими, довгими, подібними на револьверні дула з розтрубами-блендами на кінцях. Швидко прикрутив чотирипелюсткову антенку, гвинтами на ногах-оборах вивів на середину краплю рівня під склом — “загоризонтував” прилад. Розмотав довгий тонкий дріт, приєднав його до розетки на зовнішньому боці бар’єра.

Грант і Наташа мовчали, уважно стежачи за маніпуляціями Олександра Павловича. Нарешті Грант не витримав.

— Що це, Сашко? Новий трюк? — запитав він.

— Не знаю, Гранте, — чесно відповів Олександр Павлович. Він впіймав себе на тому, що хвилюється, наче вперше вийшов на манеж. — Може, буде трюком, а може, й ні… — Він поклав руку на пластмасовий тумблер на матово-чорній підставці приладу. — Увага!.. Наташо, дивись! — і клацнув тумблером.

І безлюдний зал ожив.

Загаласував партер, замаячили, випливли звідкілясь з чорної глибини, стали різкими, контрастними живі людські обличчя, злетіли, мов голуби, оплески, а невидимий оркестр на зовсім порожньому балкончику гримнув дзвінкий туш, і поверх усіх цих яскравих і галасливих людей, переливаючись і виблискуючи, летіла справжня ракета, а під нею, на трапеції — ось це вже і справді уявилося! — напруженою стрункою витяглася тоненька повітряна гімнастка.

І раптом усе враз зникло. Навіть прожектори, які оперізують купол, погасли; тільки горіли аварійні лампи, трохи освітлюючи безлюдний зал глядачів. Ракета-“вертушка” припинила дзижчати — мотор відімкнувся — і пливла по колу за інерцією, гасила швидкість.

З віконця електриків над директорською ложею хтось визирнув і зарепетував на весь цирк:

— Що ви там увімкнули?! У мене запобіжники на щиті вибило… — І вже спокійніше: — Попереджати треба…

Прожектори довкола купола загорілися, моторчик задзижчав, — ракета розпочала набирати швидкість. А зал був порожній, прилад Олександра Павловича