Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов
Подумав: з Наташею він даремно. Не треба було експериментувати при дівчинці. Десять років — вік ілюзій. Завтра вона прокинеться, кинеться до матері, а мама на вчорашню не подібна. На позавчорашню вона подібна. На повсякденну. Хоч вмикай “портсигар” і залишай його у квартирі навічно — де-небудь під шафою чи за батареєю, поки не зіпсується. Якщо в ньому є чому псуватися. Гаразд, уранці Валерія до інституту піде, Наталка — до школи, вранці їм не до сантиментів буде, немає часу, а в дві години десять хвилин Олександр Павлович під’їде до школи, і повезе дівчинку до цирку. Там також буде казка.
4Наташа не затрималася: її пунктуальність не відрізнялась од маминої. О другій десять пролунав дзвоник з уроку — Олександр Павлович почув його, сидячи в машині: на вулиці тепло, вікна в шкільному приміщенні відчинено, — а за дві хвилини побачив Наташу, яка бігла до нього через двір. Вона сіла в машину, акуратно зачинила дверцята, з ходу запитала, навіть не привітавшись:
— Що вчора було з мамою?
— З мамою? — Олександр Павлович запитання зрозумів, але не знав, що відповісти, і зволікав час. — А що вчора було з мамою? По-моєму, нічого. Мама як мама.
— Не як мама. Я навіть не думала, що вона може бути такою, — Наташа підшукувала слово, — домашньою якоюсь. А сьогодні вона прокинулася така сердита.
— Певне, не виспалася, — припустив Олександр Павлович. — Не бери в голову, Наталю, все минеться… І нарешті — здрастуй.
— Ой, вибачте, здрастуйте, — усміхнулася Наташа.
— Не передумала їхати до цирку?
— Що ви! Ледве дочекалася.
— Ну почекай ще хвилин з десять. Тут недалеко.
…Вимкнений “портсигар” лежав у кишені.
Виходить, Валерія добре пам’ятала все, що відбувалося вчора ввечері. Пам’ятала — так, але чи розуміла? Не виключено, що розуміла, бо ж чому їй прокидатися “сердитою”? До речі, на кого сердита? На Олександра Павловича? Навряд чи. їй і на думку, напевне, не спадало, що, власне, Олександр Павлович став причиною… чого?., ну, скажімо, здачі позицій, завойованих нею у смертельних боях за рівноправність. На себе вона сердиться, себе вона звинувачує. І, не виключено, в тому і звинувачує, що незрозуміло як раптово змінила своє ставлення до Олександра Павловича. Сама змінила, про “портсигар” їй невідомо…
А якщо і насправді сама змінила?
Олександрові Павловичу приємно було думати саме так. Та й що таке “портсигар”, якщо серйозно подумати? Фокус, та й годі…
Він загнав машину на тротуар — впритул до службового входу до цирку, під “кирпич”. Порушення, звичайно, але міліція дивиться на це крізь пальці: квадратовий тупичок поміж бетонним парканом базару і бічного стіною старого циркового приміщення віддавна, хоча і негласно, вважався територією цирку.
— Приїхали.
Провів Наташу тісною прохідною, через порожнє напівтемне фойє, де на стінах висіли кольорові плакати і чорно-білі фотографії артистів. Звук кроків по холодній мармуровій підлозі відлунював десь позаду, і здавалося, що Наташа і Олександр Павлович тут не самі, ще хтось вперто йде слідом за ними — невидимий, великий, страшний.
— Як у старовинному замку, — тихо проказала Наташа.
“Звук кроків тих, кого уже немає…” — також упівголоса прочитав Олександр Павлович.
— Тобі моторошно?
— Цікаво…
Олександр Павлович відкинув важку запилену штору, що відокремлювала фойє від залаштункової частини. Підлога тут була вже бетонною, легко приглушувала звук кроків, і відчуття замку зникло. Та й взагалі залаштункова частина кільцевого коридора, що оперізував зал для глядачів, мала вигляд по-діловому буденний: якісь грубі ящики біля стін, великий рулон сіро-зеленого брезенту, чотири яскраво розмальованих дерев’яних сегменти — частини круга для роликобіжців, різнокаліберні ажурні сталеві тумби, вкриті червоним сукном, — для слона, для його стандартно небагатого набору трюків. Олександр Павлович механічно відзначив, що і тумб вчора не було, і ящиків стало більше, тобто потроху люди з’їжджаються, прем’єра наближається… Він хотів швидше поминути все це, бо нащо дівчинку розчаровувати, адже казку обіцяв, а яка казка — з брезенту і вилинялих ящиків?
— Куди ми йдемо? — запитала Наташа.
— Нагору. До моєї гардеробної.
— А там що?
— Там — обіцяні фокуси.
— А де арена?
— Ти хочеш побачити манеж? Ну, звичайно ж, зараз…
Олександр Павлович підвів її до завіси в форганці, підштовхнув легенько: йди, мовляв. Вона прослизнула в щілину серед половинок завіси, вони м’яко і щільно замкнулися за нею. Олександр Павлович прихилився спиною до холодної стіни, заплющив очі. Ну, чим її здивувати? Чи, бува, не поспішив він? Вона не була в цирку з дитячих років, а за лаштунки, в “кухню”, і взагалі не потрапляла, а в цирк на перше побачення треба приходити в свято, коли манеж залито вогнями, коли на балкончику “душить” глядачів маршем мідна група оркестру, та і за лаштунками значно цікавіше: суєта, біганина, у когось розминка — хтось стоїть на голові, жонглює, колесом крутиться; а дикі звірі не в далеких клітках, а зовсім поруч — тільки руку простягни; хоча хто наважиться простягнути — звірі все-таки…
Олександр Павлович визирнув з-за завіси. “У манежі” підвішували “вертушку” повітряних гімнастів. Вона лежала на червоному репетиційному килимі — сяяла хромом ракета, ще не готова до польоту; провислі троси від неї тяглися під купол, де їх кріпили.
— Тягни на мене, тягни! — гукнули під куполом. — Ну, куди ти тягнеш, бовдуре, певне, кріплення не відчуваєш? Ось я тобі руки повідриваю!
Все це було поки що цілком цензурно, але хто дасть гарантію, що так і надалі триватиме? Цирковий артист — людина у висловах нестримана. Наташу варто відвести від гріха подалі… Олександр Павлович зробив було крок до неї, але хтось поклав йому долоню на плече.
— Почекай.
Оглянувся. Інспектор манежу.
— Привіт, Гранте. Ця дівчина — зі мною.
— Я зрозумів, — сказав інспектор, пройшов мимо, встав за бар’єр: — Гей, нагорі! Ану тихше! Ви не самі тут… — Він простяг Наташі руку, допоміг перебратися до манежу. — Дивись: це ракета.