Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

А що, власне, аналізувати?

Ну, по-перше, техніки багато в цій історії, прилад — “портсигар”, прилад короля магів Рудольфа Бема. І той і інший безвідмовно подіяли на жінок. Сімейна риса: підвищена чутливість до технічних чудес.

А по-друге?

По-друге, прилади дуже різні.

Наташу засмучувати не хотів, казку вбивати не хотів, бо ж здогадався Грант: бемівський “фільмоскоп” за принципом голографії побудований. Закладені у нього голограми, сильно підсвічені, фоновими гумами підкріплені,— все реально, хоча технічне виконання бездоганне.

Пам’ятаю, запитав у Бема:

— А все-таки, чому самі не скористалися?

Старик помовчав, губами поплямкав — зубів у нього зовсім не залишилось, а протези він чомусь не носив:

— Техніки не люблю. Не вірю. Рукам своїм вірю. І вам раджу.

— Нащо ж даруєте?

— Так. На пам’ять. Може, знадобиться коли-небудь. Ось і знадобилося.

Олександр Павлович на відміну від Бема техніці довіряв, але тільки тій, яку своїми руками створив, яку міг по гвинтику, по дощечці зібрати-розібрати, принцип дії назубок знав, хоч патентуй.

Може, “портсигар” запатентувати?

Його не запатентуєш, принцип дії самому до цього часу невідомий, тільки й залишається, що в чудеса вірити.

Проте час вставати, приймати холодний душ: який садист, цікаво, на нього патент одержав?..

Звичні тортури породжували таке ж звичне роздратування. Думав:

“Адже сам ти садист. Навіщо тобі ці експерименти? Довести Валерії, що жінка повинна бути жінкою, як природа придумала? Ну, припустімо, доведу, хоча навряд. І що далі? А про “далі” ти ні біса не відаєш, боїшся в “далі” зазирати, як страус, голову в пісок сунув: а може, не побачать, мимо пройдуть. А може, не запитають: що це ви, розумний Олександре Павловичу, далі робитимете?.. Може, плюнути? Викинути “портсигар” до сміттєпроводу, Валерії не дзвонити, піти в підпілля, впритул зайнятися наступною прем’єрою… А Наташа? Так, з Наташею — тут ти даремно! Жила собі дівчинка, горя не знала. Нащо втовкмачувати їй в голову дурні ілюзії? У неї свій світ. їй там добре, звично, а що трохи каламбурно — так це минеться. З віком. А не минеться — не твій то клопіт…”

В тім-то й справа, що Олександр точно не знав: його це клопіт чи ні. Три дні тому, наприклад, знав точно — не його, а нині — плаває, відповісти не може. І припинити експеримент не в силі: розбігся, важко зупинитися…

Заспокоював себе:

“Та нічого не станеться, страшного не передбачається, не варто і лякати себе. І взагалі, закінчувати з цим треба, а то ненароком до психіатрички залетиш з яким-небудь мудрим діагнозом на зразок “синдром самобичування”… Жах!.. Ні, брате, робиш — роби, а розмірковувати — цим нехай інші займаються, їм за це гроші платять…”

Наче переконав себе, заспокоїв, а настрій не поліпшився. Як був кислим, так і залишився.

Валерія це відразу помітила:

— Не виспався?

— З чого ти взяла?

— Вигляд похмурий.

— Погода…

Погода не радувала. Зранку сіявся дрібний дощик, небо міцно затягнуто сірими хмарами, лише де-не-де просвічувалися невеликі білі лисинки…

— Може, не поїдемо? — запитала Валерія. — Лісом не походиш, на травичці не полежиш…

Олександр Павлович кинув погляд у дзеркальце: Наташа сиділа позаду — в червоній нейлоновій куртці з капюшоном, у повній дощовій екіпіровці, дивилася благаюче.

Вирішив:

— Не будемо відмовлятися од задуманого. Скоригуємо плани: заїдемо у Загорськ, зайдемо до ризниці, пограємо в туристів, а на зворотному шляху пообідаємо; там по дорозі один ресторанчик є, пам’ятаю.

— Гаразд, умовив, — погодилася Валерія.

Олександр Павлович з подивом відзначив у неї деяку нерішучість, оце: “може, не поїдемо?” Несхоже на Валерію. “Може” — не з її лексикону. Вона, якщо вирішує, то твердо і навіки. А тут — вагання. Може, Наташа тому причиною, дуже просила? Та ні, навряд: якщо вже Валерія щось вважає недоцільним, то проси не проси…

Значить, не вважала.

Олександр Павлович машинально запустив руку до кишені: на місці “портсигар”, неввімкнений. Невже “остаточні явища”? Цілком можливо. Як, до речі, цілком можливо й те, що Валерії однаково: їхати чи не їхати. Сьогодні вихідний. Відпочиває вона зрештою від своєї “залізності” чи ні? Чи так і спить у латах? Може, вона надасть право вирішувати комусь іншому?

І все ж Олександр Павлович сумнівався: не звик він до “нерішучої” Валерії, незнайомий був з такою.

…До ризниці їм втрапити не пощастило: там також був вихідний день. Ховаючись під двома парасольками — чорною Олександра Павловича і червоно-коричневою Валерії, — перебігали від собору до собору, подивилися крізь залізну загорожу на довге приміщення духовної академії, пройшлися по фортечній стіні лаври.

Валерія до дощових незручностей ставилася стоїчно, не вимагала негайно повернутися до машини, та й взагалі здебільшого мовчала, слухала Олександра Павловича. Він якраз недавно путівник по загорських місцях добре вивчив: їхав у поїзді до Москви, нічого почитати в дорогу не взяв, забув у метушні зборів, а путівник цей хтось у купе забув. Пам’ять Олександр Павлович мав добру, цупку: говорив і спеціалістом себе відчував.

Валерія навіть поцікавилася:

— Звідки ти все це знаєш?

Майже зізнався:

— Спеціально для вас, дами, вивчив. Не повірили. Але це вже їхня справа.

І з Наташею Валерія рівно поводилася, тільки один раз зірвалася, коли дівчина оступилася, зачерпнувши повний чобіт води.

— Ти що, не бачиш, куди ступаєш? — Зрив цілком у дусі Валерії: сухо, твердо, викриваюче, але без підвищення голосу.

— Я ненароком, — виправдовувалась Наташа.

Олександр Павлович не втручався, чекав продовження: як це все буде, коли “портсигар” вимкнений?

Було звично.

— На несподівані обставини посилаються лише немічні та слабкі люди. Я б не хотіла вважати тебе такою. Ну й що ти збираєшся робити?