Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов
Олександр Павлович задоволено посміхнувся і сів у крісло біля вікна. Звідси було добре видно двері до сусідньої кімнати.
— Що за дурниці? — здивувалася невидима Олександрові Павловичу Валерія.
— Ось ці… — Тут вона помовчала, певне, відбираючи квіти, — постав у велику вазу, ту, з обідцем… А ці дві підріж під самі чашечки і ось їх можеш пустити плавати. Тільки не в ванну, а в салатницю…
“Троянди в салатницю? — здивувався Олександр Павлович. — Це буде дотепніше, ніж ванна…”
Дівчинка пройшла повз нього з букетом, не дивлячись на Олександра Павловича, зникла на кухні — там відразу вода з крана полилася, щось дзенькнуло, і та ж невидима Валерія запитала:
— Сашко, це ти?
— Ні, — сказав Олександр Павлович, — це не я. Це посильний з квіткового магазину. Він чекає “на чай”.
Валерія засміялась.
— Хай почекає… Ідея щодо ванни — твоя?
— Моя. Як і все химерне… Тільки з салатницею, по-моєму, не краще.
— Розумів би!
— А що… — почав було Олександр Павлович і осікся: до кімнати ввійшла дівчинка, тримаючи в руках кришталеву чи то салатницю, чи то супницю, щось кришталево-утилітарне, а все ж більш схоже на широку, з низькими краями вазу, в якій червоними лебедями плавали дві квіткові голівки.
І Олександр Павлович згадав Амстердам — був там на гастролях, згадав величезне, схоже на аеровокзал, приміщення аукціону квітів, довгі скляні вітрини сувенірних кіосків, де майже в таких самих, тільки спеціально для того зроблених, вазах-салатницях плавали акуратні голівки троянд і тюльпанів…
Дівчинка обережно поставила салатницю на журнальний столик, подивилася на Олександра Павловича: ну, мовляв, як?
— Гарно, — визнав він.
— І житимуть вони вдвічі довше, ніж у вазі, — додала з-за стіни Валерія. — Зрозумів думку?..
— Я б тобі ще приніс, — посміхнувся Олександр Павлович, — подумаєш, проблема… Воно-то гарно, але тільки квіти без стеблинок, знаєш, якось…
— Все залежить від смаку, — сказала Валерія. — А ви познайомтесь, познайомтесь, якщо вже побачилися… — Чимось вона там шаруділа, гримала: готувалася до виходу “в світ”. — Наташа. Олександр Павлович… Так. Наташа, ти знаєш: Олександр Павлович працює у цирку, він — фокусник.
— Ілюзіоніст, — поправив Олександр Павлович.
— Є різниця? — здивувалася Валерія.
— Невиразна…
Дівчинка слухняно стояла перед Олександром Павловичем. Він дістав з кишені пачку “Яви”, вибив на долоню сигарету:
— Дивись.
Змахнув рукою — щезла сигарета. Знову змахнув — знову з’явилася. Замкнув її в кулаці, витягнув руку, поволі розтулив пальці — порожньо.
Наташа стежила за ним зачаровано.
— Що ви там затихли? — запитала Валерія.
— У нас справи, — відповів Олександр Павлович.
Він клацнув запальничкою, зробив затяжку. Тримаючи запалену сигарету двома пальцями, як і належить: середнім і вказівним — він згинав і розгинав їх, і сигарета слухняно зникала і знову з’являлася — лише хитався в кімнатному устояному повітрі хиткий тютюновий димок.
Давній-предавній фокус: спритність рук.
Валерія нарешті ввійшла до кімнати.
— Палив?
— Ні в якім разі! — з жахом сказав Олександр Павлович і, немов підтверджуючи, підняв руки: сигарети в них не було. — При дитині! Хіба можна!..
Наташа захоплено засміялася, і Олександр Павлович відзначив, що це вперше з того моменту, як він прийшов.
— А дим звідки? — Валерія різко повернула його долоню: з тильної сторони її, затиснута пальцями, ледве трималася сигарета. — Теж мені ілюзіоністи.
— Викрили, — зізнався Олександр Павлович. — Значить, не судилося. Нічого, Наташо, я знаю ще двісті сімдесят три зовсім не викривальних фокуси і все тобі покажу. Хочеш?
Вона кивнула.
— Іншим разом, — сказала Валерія. — Нам час… Наташо, якщо встигнеш зробити уроки — в дев’ятнадцять десять по другій програмі “Клуб кіноподорожей”. І не забудь попрасувати білизну, там небагато… Бувай.
— І ще полагодь дзвоника, — додав Олександр Павлович. — Він заїдає.
Валерія здивовано подивилася на нього.
— Певне, цього вона не зуміє…
— Та що ти кажеш?! — здивувався Олександр Павлович. — А я думав, що дзвоник для неї — так, дрібничка. Гаразд, Наташо, не сумуй: “Клуб кіноподорожей” — річ сильніша за “Фауст” Гете. Дзвоника я сам відремонтую. Наступного разу. Я вмію. А фокуси від нас нікуди не втечуть…
Вже в машині він запитав Валерію:
— Вона в тебе вундеркінд?
— Звичайна дитина. А що тебе здивувало?
— Я вражений. Все сама й сама…
— Не все, — засміялася Валерія. — Дзвінок, бачиш, не може.
— Кого ти з неї робиш? — серйозно поцікавився Олександр Павлович.
— Людину, любий Сашуню, людину.
— Себе?
— А чим погана?
Кинув жартома:
— Погано до мене ставишся.
Підтримала жарт:
— Як заслужив…
Він вів машину і палив сигарету — ту, що залишилась від фокуса. Він знав, що не заслуговує на добре ставлення. Але звідки про це знала Валерія?
2Олександр Павлович сидів у своїй гардеробній в цирку і дивився у вікно. Вересень вже настав. Ще зелене, але вже трохи жовте дерево — ясень, здається, — шелестіло під по-літньому теплим вітром, що часом залітав ненадовго до гардеробної Олександра Павловича. Десь унизу утробно ревли ведмеді.
До прем’єри, до відкриття сезону, залишалося десять днів.
Олександр Павлович приїхав до цирку відразу ж після своєї відпустки, і так вже сталося, що один з перших. Можна було, не рахуючись із звичним обмеженим репетиційним часом, прогнати атракціон, навіть можна було зробити це вдень, а не вночі — в звичний для ілюзіоністів час, — тому що в цирку майже ніхто не з’являвся і не варто боятися цікавих. Але дуже не хотілося працювати…
Олександр Павлович вивчав ясеня і згадував вчорашню нічну розмову з Валерією. Він сам на