Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Ніщо не здавалося Дану важливішим, ніж банальні в загальному одкровення Тіля, Так, банальні, але не стали вони від того безглуздіші чи невірніші. У вічному своєму прагненні до ексцентричності, до більшої оригінальності забуваємо ми про найпростіше, про споконвічне, про суть, якщо хочете, біжимо від неї, в емпіреях витаємо, а суть — унизу. Нам її знизу виносять розумні люди, а ми: ой, як примітивно, тривіально, загальновідомо!

А коли загальновідомо, то чому ж забули? Чому ж не користуєтеся?

Того останнього — щасливого! — вечора Оля зупинилася біля книжкового стелажа, пробігла поглядом по темно-синіх корінцях “Бібліотечки поета”, сказала ніби між іншим:

— “Жінко, що в тебе під шаллю?” — “Майбутнє!”

Дан тоді відзначив про себе: цитата звідкись, дівчата в нас освічені. А тепер силкувався згадати: звідки — і не міг, не знав він цих рядків, навіть вгадати автора безсилий.

Але ж Тіль про те ж говорив, тільки суворою прозою. Кожна жінка — чарівниця. Бальзам на душу, чи не так, Дан? Кожна — не тільки твоя! І треба без оглядки вірити в їхнє чаклунство і не мучитися удаваною гордістю: як я, такий сильний, з нержавіючої сталі, звичайній жінці долю вручаю?

У тому-то й секрет, що незвичайній.

Звичайні, має рацію Тіль, нині свою рівність з сильною статтю щодуху доводять, опорні позиції завойовують, світ перекинути готові. А незвичайним нічого завойовувати, вони своїх позицій ніколи не здавали, і міцнішого од цих позицій нічого в світі немає.

Дурень ти, Дан, дурень безтямний. Хотіли тебе на шлях істинний наставити, а ти, як і личить дурневі, не погодився.

Тепер і радий би все назад повернути, та пізно…

А раптом не пізно?

Знайти її, прочесати всі будинки навколо Садового кільця, цілодобово на кожній зупинці після Самотьоки чергувати, чекати, коли вийде вона з тролейбуса, повернути казку, яка і є життя…

Але ж Оля — чаклунка, вона все про нього знає, все відчуває, невже не зрозуміє, як погано йому тепер?

А коли і зрозуміє, чому б їй з’явитися? Він сам не зняв трубку з телефона, сам, ніхто його за руку не тримав.

А коли і зрозуміє, чому їй прощати його? Адже він сам вирішив, що страшна йому її чарівна сила, а отже — не потрібна.

Але ж Оля чаклунка, вона все про нього знає. Вона знає, що він її кохає, хоча і не говорив їй про те, знову гордість дурна завадила.

Але ж він не чародій і не відає: як Оля до нього ставиться? Щось не чув він від неї про кохання. Не чув, тому що не хотів чути, боявся слів, бо на них реагувати треба, інші слова у відповідь говорити — найголовніші, єдині. Немає у нього таких слів, не знав він їх ніколи, не повторював нікому…

Ні?

Є, досхочу їх є, тільки його слів, власних, виношених!

Пізно, Дан, пізно, спакуй їх якомога щільніше де-небудь на дні пам’яті — до наступного разу. Якщо він буде — наступний…

Підійшов до вікна: коли цей дощ закінчиться? Квітень на зламі, хочеться сонця, справжньої весни, зелені, сухого асфальту, розкресленого квадратами “класиків”, набридли плащі, парасольки, навіть Тілю його калоші, мабуть, остогидли.

Подивився на годинник: за дві хвилини вісімнадцята. Мовчить телефон, мовчить як заклятий, ніхто не рветься поговорити з Даном, всі, кому номер повідомив, записали його і забули.

Друзі називається…

Рівно вісімнадцята на годиннику, кінець робочого дня, контрольний “телефонний” час.

Який дощ на вулиці!

Спучуються, розскакуються водяні бульбашки на калюжах, перекинутим човном пливе-летить над ними легка-легка барвиста парасолька.

Цирк був порожній і лункий, немов рояль, з якого вийняли музику.

— На сьогодні — все, — мовив Олександр Павлович, — зачиняймо контору.

— А люки перевірив? — запитав інспектор манежу.

— У вас що, ілюзію давно не працювали?

— Давно… — Інспектор згадував: — Років зо два вже…

— Воно й видно. Мотлоху в люках, як на смітнику.

— Я скажу уніформі.

— Не треба. Мої хлопці самі приберуть.

— Бережеш таємниці, старий факіре?

— А що ти думаєш? Не встигнеш обернутися — вкрадуть. Таємниці в мене на вагу золота.

— Особливо з люками… — посміхнувся інспектор. — Жагуча таємниця. Асистентку — до ящика, ящик — під склепіння — трах, бах! — ящик на клапті, асистентка — в амфітеатрі, жива-здорова… Дурневі ясно, що під манежем — люки! Нам ось піонери про це листи пишуть…

— Хай пишуть, на те їх грамоти навчають… А взагалі, у мене з твоїми люками — півтора трюка. Хочеш — викину?

— Викини, будь розумником. У тебе і так усі трюки — вищого гатунку, ти в нас великий чарівник… До речі, поділись з товаришем по мистецтву: як це ти з акваріума пісок різний на колір дістаєш? І ще сухий… Адже акваріум прозорий, все видно…

— Значить, не все… Секрет фірми, товаришу по мистецтву. Піду на пенсію — опишу в популярній брошурі. Для піонерів. Щоб тебе листами не мучили… Гаразд, відпочивай до завтра.

— Якже, відпочинеш… — зітхнув інспектор. — Через півгодини — репетиція у ведмедів…

— Ну це вже твій клопіт. Дивися, щоб не з’їли… — І Олександр Павлович, глянув на годинника, поспішив на другий поверх, в особисту гардеробну. До шостої — всього півтори години, а треба ще встигнути забігти додому, стати під душ, переодягтися, купити квіти — найкраще троянди, червоні, шовкові, з важкими краплями води на пелюстках, а о шостій його чекала Валерія — рівно о шостій, так домовилися: найбільше в світі Олександр Павлович