Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

А в чому сходилися?

Якщо чесно, ні в чому не сходилися: це й цікавило Олександра Павловича в його новій знайомій. А втім, вони поки не порівнювали свої погляди з різних приводів, не з’ясували— хто правий, а хто ні, а тому і не сварилися, жодного разу за два — так, вже майже два, який термін, однак! — тижні знайомства, хоча Олександрові Павловичу і кортіло іноді посперечатися, пофехтувати. Але до своїх тридцяти восьми років він остаточно вирішив, що будь-яке з’ясування взаємин, поглядів на світ чи — тим паче! — життєвих принципів, будь-які там суперечки з цих хворобливих принципів безперечно ведуть до незлагоди. Все це однаковою мірою стосується як чоловіків, так і жінок, і якщо з чоловіками Олександр Павлович конфліктів не уникав, не цурався них, надто по роботі, то з жінками — справа інша. Жінку не переконаєш, серйозно вважав Олександр Павлович, жінку треба визнавати такою, якою вона є, терпіти її й уважно вивчати, шукати слабкі місця, коли маєш бажання. А коли ні — то йди мимо, спокійніше буде…

Що ж до Валерії — бажання було.

Олександр Павлович вперше, певне, зустрічався з таким яскравим, кажучи казенними словами, представником віку емансипації, надзвичайно симпатичним представником — тут годі й казати, але до самої емансипації, до процесу цього горезвісного Олександр Павлович ставився з упередженням і аж ніяк не вірив у “ділових жінок”, стверджував — коли розмова про це заходила, — що “діловитість” їхня не що інше, як метод самозахисту, дурного самоутвердження, а за ним — звичайнісінька жінка, із всіма богом даними лише їй якостями. Як фізичними, так і душевними. І нічим якостей цих не приховати: хоча на якусь мить, але вихопляться вони назовні, проявлять себе.

Але ось дивно: Валерія, схоже, була винятком, нічого у неї поки що не прохоплювалося, а Олександр Павлович не терпів винятків, не вмів у них повірити, тому і поспішав на побачення до Валерії, до загадкової жінки-винятку.

До речі, Олександр Павлович не заперечував очевидного: емансипація емансипацією, а жінка Валерія — дуже цікава. В міру вродлива, в міру розумна, в міру інтелектуальна… А що без міри самовпевнена — чи інакше: впевнена у собі! — так це ще подивимося, як кажуть…

А можливо, вона просто йому подобалась?

Може, й подобалася, все буває, але Олександр Павлович ніколи не квапився з висновками, тим паче, що сталась одного разу у його житті помилка саме через квапливість: одружився — розлучився, а між цими веселими дієсловами— три з лишком роки…

Валерія поцікавилась якось:

— А навіщо одружувалися?

Олександр Павлович чесно пояснив:

— Здається, любив…

І почув у відповідь:

— “Здається” — поняття неконкретне, хитке. Як можна ним керуватися?

— А так і можна, — посміхнувся Олександр Павлович. — Ви що, тільки конкретними керуєтесь?

— Тільки! — відрізала. — Як і будь-яка розсудлива людина…

Отакої! Розсудлива людина… А звідки, скажіть, в розсудливої людини дочка-школярка? Може, лелека адресою помилився?

Олександр Петрович цим нетактовно поцікавився і отримав досить конкретну — у стилі Валерії — відповідь:

— Це питання я вважаю за краще не обговорювати.

Вважаєте за краще?.. На здоров’я! У нас свої таємниці, у вас — свої, обмінюватися не станемо… Втім, цікаво: коли вона встигає приділяти увагу дочці? Часу немовби немає: за два минулих тижні Олександр Петрович вивчив розклад Валерії, сам до нього досить щільно втиснувся… Чи, може, вона в неї вундеркінд?..

Олександр Павлович не бачив дівчинки — не було поки що нагоди. Звичайно заїжджав за Валерією на роботу, до інституту, забирав її з кафедри чи з лабораторії, а повертався додому пізно: ритуал прощального поцілунку у дверей під’їзду — і на добраніч, Леро. Сьогодні ж був шанс познайомитися з диво-дитиною: Валерія вранці до інституту не пішла, якісь там у неї сталися зміни, і їхав за нею Олександр Павлович саме додому — вперше, до речі: навіть поцікавився по телефону номером квартири.

Троянди він придбав на імпровізованому базарі біля метро “Білоруська” які хотів, такі й купив, шовкові і з краплинами на пелюстках — і рівно о шостій дзвонив до квартири Валерії. Дзвінок, відзначив, заїло: доводилося туди-сюди хитати кнопочку, шукати зниклий контакт. Валерія — жінка технічна, кандидат якихось там складних наук, могла б і відремонтувати… Проте двері відчинилися. Відчинила їх дівчинка років десяти, невисока, худенька, незграбна навіть, з прямим, підстриженим “під пажа” каштановим волоссям. Відкрила і відступила, пропускаючи Олександра Павловича в тісний передпокій.

— А якщо я — злодій? — серйозно запитав у дівчинки Олександр Павлович, навіть не привітавшись, запитав з ходу.

— Як це? — не зрозуміла дівчинка.

— Ти навіть не запитала, хто я і до кого прийшов. А якщо в мене за спиною — сокира, пістолет, бомба?

Дівчина не посміхнулась.

— У вас були зайняті руки, — сказала вона. — Букетом. Він, певне, для мами?

— І для мами, і для тебе, — відповів Олександр Павлович, простягаючи їй квіти. — Знайди який-небудь посуд. Бажано літрову банку…

— У нас є ваза, — дівчинка знову не прийняла жарту, і Олександрові Павловичу це не сподобалося. Він любив веселих і навіть бешкетливих дітей, він звик до циркових дітей, до цих “квітів манежу”, які ростуть самі по собі і не визнають ніяких клумб.

— Тоді постав у вазу, — зітхнув він. І все ж не втримався, додав: — А краще б напустити до ванни води і кинути їх плавати…

Дівчинка була вже пішла до кімнати — по вазу, природно, зупинилася, немовби роздумуючи. Певне, її зацікавила ідея з ванною. Циркова дитина, вважав Олександр Павлович, вчинила б сама так, як їй цікаво…

— Я зараз дізнаюсь, — швидко сказала дівчинка і побігла, забувши про Олександра Павловича.

Він увійшов до кімнати слідом за нею, але дівчинка була вже в сусідній, і Олександр Павлович чув звідти її квапливий голос:

— Мамо, дивись, які троянди, а якщо пустити їх