Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

послуху й подивишся, чи довго після цього він залишить тебе на волі. Ти ледве встигнеш вимовити ці слова, як опинишся на сто футів під землею, у темниці тюремної вежі прецепторії, де чекатимеш суду, — а судити тебе будуть як підлого відступника і легкодухого лицаря. Якщо ж вирішать, що ти все-таки зачарований, тебе закують у кайдани, відвезуть до якого-небудь віддаленого монастиря, замкнуть у відокремленій келії, і ти будеш валятися там на соломі, у темряві, одурілий від заклинань і наскрізь промоклий від святої води, якою будуть тебе ретельно поливати, аби вигнати з тебе біса. Ні, ти повинен з'явитися на арені, Бріане, інакше загинеш!

— Я вирвуся звідси й утечу! — сказав Буагільбер. — Утечу в яку-небудь далеку країну, куди ще не проникнули людська дурість і бузувірство. Принаймні жодна крапля крові цієї прекрасної дівчини не проллється за моєї участі.

— Тобі не вдасться втекти, — заперечив Мальвуазен. — Твоє безумство збудило підозри, і тебе не випустять зі стін прецепторії. Але для тебе ж краще, що це так. Твоя втеча ні до чого не призведе. Твій герб буде перевернуто, ти знеславиш своїх предків і сам будеш вигнаний з ордену. Подумай гарненько: куди подітися від сорому твоїм ратним товаришам, коли Бріана де Буагільбера, кращого бійця в лавах тамплієрів, привселюдно оголосять зрадником? З якою радістю гордовитий Річард дізнається, що той самий лицар, який завдав йому чимало клопоту в Палестині і ледь не затьмарив його всесвітню славу, сам утратив честь і добре ім'я через єврейку і все-таки не зміг її врятувати, навіть ціною такої великої жертви..

— Мальвуазене, — мовив лицар, — дякую тобі. Ти торкнувся тієї струни, що найсильніше хвилює мою душу. Хай буде, що буде, але слово «зрадник» ніколи не стане поруч з ім'ям Буагільбера. Дай Боже, щоб сам Річард чи один з його хвалених улюбленців виїхав проти мене на арену. Але ні, там нікого не буде — ніхто не схоче важити життям заради безневинної, самотньої…

— Тим краще для тебе, якщо діло цим скінчиться, — сказав прецептор. — Якщо її захисник не з'явиться, не ти будеш винен у смерті злощасної дівиці, а гросмейстер, який засудив її до страти.

— Це правда, — мовив Буагільбер, — якщо не буде в неї захисника, я тільки з'явлюсь на арені верхи на коні в повному озброєнні, але не братиму участі в тому, що буде далі.

— Звичайно! — підхопив Мальвуазен. — Не більше, ніж статуя Георгія Переможника в церковній процесії.

— Що ж, нехай буде так, як я колись вирішив, — закінчив розмову гордовитий тамплієр. — Вона мене відштовхнула й принизила, знехтувала мною. Навіщо ж мені жертвувати своєю славою й повагою інших людей? Мальвуазене, я виїду на арену.

По цім слові він вийшов із залу, а прецептор пішов за ним, аби підтримати його в прийнятому рішенні, бо сам він був дуже зацікавлений в успіхах Буагільбера, очікуючи для себе великих вигод, якщо той згодом стане на чолі ордену, не кажучи вже про надію посісти місце, обіцяне йому Конрадом Монт-Фітчетом з умовою всіляко сприяти засудженню нещасної Ревеки. Заперечуючи кращі спонукання в душі свого друга, Мальвуазен мав над ним усі переваги хитрого й холоднокровного себелюба в боротьбі з людиною, одержимою палкими й суперечливими пристрастями. Проте знадобилася вся його спритність, аби змусити Буагільбера дотримуватися прийнятого рішення. Мальвуазену треба було повсякчас стежити за своїм другом, щоб той знову не надумав тікати, і запобігати можливості його зустрічі з гросмейстером, яка могла призвести до відкритого розриву між ними. Крім того, Альбертові доводилось знову й знову наводити різні докази на користь того, що Бріан зобов'язаний з'явитися на арені.

РОЗДІЛ XXXVII

Але повернімося до пригод Чорного Лицаря. Від'їхавши від заповітного дуба, він попрямував до сусіднього монастиря, скромного й небагатого, що мав назву абатства святого Ботольфа, куди після падіння замку Торкілстон перевезли пораненого Айвенго під наглядом вірного Гурта й великодушного Вамби. Поки що ми не будемо говорити про те, що відбулося між Уілфредом та його рятівником. Досить сказати, що після довгої й важливої бесіди абат розіслав гінців у різні сторони, а наступного дня Чорний Лицар уранці зібрався залишити монастир, узявши з собою за провідника блазня Вамбу. Перед від'їздом він звернувся до Айвенго і сказав йому:

— Ми з тобою побачимося в Конінгсбурзі, замку покійного Ательстана, куди поїхав твій батько Седрик на поминки свого шляхетного родича. Я подивлюся там на твою саксонську рідню, сер Уілфред, і познайомлюся з нею ближче. І ти туди приїжджай, я беруся примирити тебе з батьком.

Сказавши це, Чорний Лицар ласкаво попрощався з Айвенго, який висловив палке бажання провести свого рятівника. Але про це Чорний Лицар і чути не схотів.

— Сьогодні відпочинь гарненько, — сказав він. — Мабуть, і завтра ти ще не матимеш сили вирушити в дорогу. Мені не потрібно іншого провідника, крім чесного Вамби; він гратиме при мені роль попа чи блазня, відповідно до мого настрою.

— А я, — сказав Вамба, — готовий служити вам від щирого серця. Я охоче побуваю на поминках Ательстана, бо якщо їжа буде не дуже ситною, а подавати будуть не часто, він воскресне з мертвих і почне вимагати свого від кухарів, прислуги та чашника. А це таке видовище, що варто подивитись. Я вже сподіваюсь, сер лицар, що ваша доблесть буде мені захистом перед моїм хазяїном Седриком, якщо моя дотепність зазнає невдачі.

— Сер Лицар Висячого Замка, якщо вже вам завгодно так себе називати, — сказав Айвенго, — побоююсь, що ви зволили обрати за провідника надто балакучого й настирливого блазня. Але він знає кожну стежину в лісі не гірше за будь-якого мисливця; притому, як ви самі бачили, бідолаха вірний і надійний, як булат.

— Дарма, — мовив лицар, — аби він