Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

все, як не говорить навіть грішник, що прийшов на сповідь до свого духівника. Якщо я не з'явлюся на арену, Ревеко, я втрачу свій сан і добре ім'я — утрачу все, чим дихав дотепер, — повагу товаришів і надію успадкувати ту владу, якою тепер володіє старий бузувір Лука де Бомануар і якою я скористався б інакше. Такою буде моя доля, якщо я не з'явлюся битися з твоїм заступником. Чорт би забрав цього Гудольрика, що влаштував мені таку диявольську пастку! І хай буде проклятий Альберт Мальвуазен, котрий зупинив мене, коли я хотів кинути твою рукавичку в обличчя бузувірові, який збожеволів, якщо міг повірити безглуздому наклепові на істоту, таку піднесену й прекрасну, як ти.

— До чого тепер усі ці пишномовні й улесливі слова! — заперечила Ревека. — Навіщо ти все це говориш — твій вибір зроблено.

— Ні, Ревеко, — сказав лицар більш м'яким голосом, підходячи ближче до неї, — мій вибір ще не зроблено. Ні. І знай — ти сама маєш зробити вибір. Якщо я з'явлюся на арену, я змушений буду підтримати свою честь і бойову славу. І тоді, буде в тебе захисник чи ні, — однаково ти загинеш на багатті, прив'язана до стовпа, бо не народився ще той лицар, який дорівнював би мені в бою. Хіба тільки Річард Левине Серце та його улюбленець Уілфред Айвенго. Але, як тобі відомо, Айвенго ще не може носити панцир, а Річард далеко, у чужоземній в'язниці. Отже, якщо я виїду на змагання, ти помреш, хоча б твоя краса і спонукала якогось палкого юнака прийняти виклик на твій захист.

— Навіщо ти стільки разіє повторюєш одне й те саме?

— Для того, — відповідав тамплієр, — аби ти чіткіше могла уявити собі долю, яка тебе очікує.

— Так переверни її іншим боком, — сказала єврейка, — що тоді буде?

— Якщо я виїду, — продовжував Буагільбер, — на фатальну арену, ти помреш повільною й лютою смертю, у таких катуваннях, які призначені для грішників після смерті. Якщо ж я не з'явлюсь, мене позбавлять лицарського звання, я буду зганьбленим, обвинуваченим у чаклунстві, у спілкуванні з невірними. Я утрачу свою славу, свою честь, свої надії на такі велич і могутність, яких досягли тільки деякі з імператорів. І всім цим, Ревеко, я готовий пожертвувати, — додав він, кидаючись до її ніг, — усе кину, аби ти сказала: «Буагільбере, будь моїм коханим».

— Це безглуздя, сер лицар, — відповідала Ревека. — Поквапся, їдь-но до регента, до королеви-матері, до принца Джона. З поваги до англійської корони вони не можуть дозволити вашому гросмейстерові таке свавілля. Цим ти можеш зробити мені справжнє заступництво, без усяких жертв із твого боку і не вимагаючи від мене ніяких нагород.

— Я не хочу мати з ними діло, — продовжував він, хапаючись за полу її одягу, — я звертаюся тільки до тебе. Що ж змушує тебе робити такий вибір? Подумай, якби я був хоч сам сатана, — адже смерть ще гірше від сатани, а мій суперник — смерть.

— Я не зважую цих лих, — сказала Ревека, побоюючись. надто прогнівати неприборканого лицаря, але сповнена твердої рішучості не тільки не приймати його пропозицій, а й не прикидатися прихильною до нього. — Будь же мужчиною, заклич на допомогу свою віру. Якщо правда, що ваша віра учить милосердю, якого у вас більше на словах, ніж на ділі, врятуй мене від жахливої смерті, не вимагаючи нагороди, котра перетворила б твою великодушність на низький торг.

— Ні! — вигукнув гордовитий тамплієр, підводячись. — Цим ти мене не обдуриш! Якщо я відмовлюся від здобутої слави і від майбутніх почестей, я зроблю це тільки заради тебе, і ми врятуємося не інакше, як разом. Слухай, Ревеко, — продовжував він знову, понизивши голос. — Англія, Європа — адже це не весь світ. Є й інші країни, де ми можемо жити, і там я знайду простір для свого честолюбства. Поїдемо в Палестину. Там живе мій друг Конрад, маркіз де Монсеррат[76], людина, подібна до мене, вільна від дурних забобонів. Я прокладу нові шляхи до величі, — продовжував він, міряючи великими кроками кімнату, — Європа ще почує дзвінку ходу того, кого вигнала з-поміж синів своїх. І ти будеш царицею, Ревеко. На горі Кармель[77] створимо ми той престол, що я завоюю своєю доблестю тобі, і замість гросмейстерського жезла в руці у мене буде царський скіпетр.

— Мрії, — мовила Ревека, — одні мрії та марення! Але якби й здійснилися вони насправді, мене вони не обходять. Для мене любов до Ізраїлю і твердість у вірі так багато значать, що я не в змозі поважати людину, якщо вона охоче зрікається батьківщини, розриває зв'язок з орденом, якому присягалася служити, і все це тільки для того, аби задовольнити пристрасть до жінки чужого їй племені. Не призначай плати за моє врятування, сер лицар, не продавай великодушного подвигу — зроби заступництво нещастю заради самого тільки милосердя, а не з особистої користі. Звернися до англійського престолу. Річард прихилить слух до моїх молінь і звільнить мене від жорстокості моїх мучителів.

— Нізащо, Ревеко, — відповідав тамплієр з люттю. — Вже якщо я зречуся свого ордену, то зроблю це заради тебе однієї! Але якщо ти знехтуєш моїм коханням, мої честолюбні мрії залишаться зі мною. Я не дозволю обдурити себе! Схилити голову перед Річардом! Просити милості в цього гордого серця! Ніколи цього не буде, Ревеко! Орден Храму в моїй особі не впаде до ніг Річарда! Я можу відмовитися від ордену, але принизити чи зрадити його — ніколи.

— Усі мої надії — на ласку Божу, — сказала Ревека, — люди, як видно, не допоможуть.

— Тож знай, — відповідав тамплієр, — ти дуже горда,