Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

були товаришами, а тепер він, з ласки Божої та панської волі, сам собі пан і вільна людина. А одного разу нам з ним добряче перепало через цю саму пісню: ми так захопились, що дві години провалялися в постелі, розспівуючи її. З тих пір як згадаю цей приспів, так у мене кістки і заниють.

Після цього блазень сам заспівав іншої пісні, а лицар підхопив мотив і став йому вторити.

— Хотів би я, — сказав лицар, — щоб наш гостинний хазяїн з-під заповітного дуба чи його капелан — веселий чернець — почули цю пісню на честь йоменів.

— Ну, я цього не хотів би, — відказав Вамба, — хіба що сподіваючись на той ріжок, що висить у вас на перев'язі.

— Еге ж, — мовив лицар, — це знак дружнього ставлення з боку Локслі, але навряд чи він мені колись знадобиться. Утім, я певен, що у разі потреби варто тільки засурмити в нього, як негайно з'явиться на виручку ціла ватага цих славних йоменів.

— Я б сказав: крий Боже, — заперечив блазень, — коли б не знав, що через цей ріжок вони повсякчас пропустять нас без усякої кривди.

— Що ти хочеш сказати? — запитав лицар. — Чи ти гадаєш, що коли б не ця застава приязні, вони б на нас напали?

— Я нічого не кажу, — мовив Вамба, — вуха бувають і в зелених гілок, як і в кам'яних мурів…

— Отже, ти вважаєш наших приятелів за справжніх грабіжників? — спитав Лицар Висячого Замка.

— Та ні, ласкавий пане, хіба я це говорив? — заперечив Вамба. — Коли людина вирушає в далеку путь, її коневі буде легше, якщо з нього знімуть мішок, а йому самому легше буде врятувати свою душу, коли в нього відберуть те, що є коренем усякого зла. Тому я не картатиму людей, які роблять подібні послуги. Тільки мішок свій краще залишу вдома, та й гаманець сховаю в скриню, аби позбавити добрих людей зайвої праці.

— Однак ми повинні молитися за них, друже мій, попри те, що ти кажеш.

— Молитися за них я готовий від щирого серця, — сказав Вамба, — тільки краще в місті, а не тут. Бо тоді ми зазнали б такої самої скрути, як той абат, якого вони змусили співати обідню, посадивши його в дупло дуба замість кафедри.

— Кажи, що хочеш, Вамбо, — заперечив лицар, — а все-таки ці йомени послужили вірною службою твоєму господареві Седрикові в Торкілстоні.

— Що правда, то правда, — відповів Вамба, — але й тут вони допомогли на кшталт своїх розрахунків з Господом Богом.

— Які ж це розрахунки, Вамбо? Нумо, розкажи, — попросив його супутник.

— Д ось які, — відповів блазень. — З Богом вони ведуть подвійний рахунок, як, бувало, наш старий економ називав свої цифри.

— Поясни це прикладом, Вамбо, я не майстер рахувати та й на цифрах зовсім не розуміюсь, — сказав лицар.

— Ну, коли вже ви такий нездогадливий, — відповідав Вамба, — то я поясню Вашій милості, що ці чесні молодці дотримуються рівного рахунку, і на кожне добре діло у них припадає інше, менш похвальне. Подадуть, наприклад, злиденному ченцеві одну срібну монету, а в жирного абата стягнуть сотню золотих… Або допоможуть бідній удові, а в лісі запопадуть красну дівицю…

— Яке ж з цих діл добре, а яке зле? — перервав його лицар.

— Оце так загадка! Чудова загадка! — вигукнув Вамба. — Що й казати, з розумним затоваришуєш — розуму наберешся. Наші лісові приятелі іноді полагодять дах над церквою, а ризницю[79] пограбують; бідного колодника виручать із в'язниці, а гордого суддю пристукнуть; або, скажімо, звільнять саксонського Франкліна і для цього живцем спалять норманського барона. Що й говорити, добрі вони злодії і найлюб'язніші грабіжники, та краще зустрітися з ними в такий час, коли в них більше гріхів.

— Як це, Вамбо? — запитав лицар.

— Та тому, що в цей час у них совість прокидається і вони не проти розрахуватися з Господом Богом. Але коли вже вони звели рахунки і з Богом у них вийшло так на так, тоді рятуй, Боже, тих, з кого вони відкриють новий рахунок. Погано буде тому мандрівникові, який першим нагодиться їм під руку після їхнього доброчинства в Торкілстоні. А втім, — додав Вамба, понизивши голос і під'їхавши ближче до лицаря, — водяться тут такі стрічні, котрі для подорожніх набагато небезпечніші, ніж наші розбійники.

— Хто ж це такі? Адже ні вовків, ні ведмедів у нас немає, — сказав лицар.

— Зате в нас водиться озброєна челядь Мальвуазена, — пояснив Вамба, — і вже повірте, що півдюжини таких молодців варті цілої зграї добрих вовків! Тепер вони виїхали по здобич, та ще з ними нишпорять і солдати, що втекли з Торкілстона. Отже, якби ми з ними зустрілись, дорого б довелося нам заплатити за наші подвиги. А що, сер лицар, якби, приміром, трапилася нам пара таких молодців, що б ви зробили?

— Якби вони здумали перетнути нам дорогу, пришпилив би негідників до землі моїм списом.

— А якби їх було шестеро, а нас з вами двоє, як тепер, — продовжував Вамба, — невже ви не згадали б про ріг Локслі?

— Що? Кликати на допомогу проти подібної зграї? — вигукнув лицар. — Та один справжній лицар може розкидати їх, як осінній вітер сухе листя!

— Так, так, — сказав Вамба, — я у вас попрошу дозволу розглянути ближче цей самий ріг, що видає