Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Лицар відстебнув застібку свого перев'язу і задовольнив цікавість супутника, передавши йому ріг. Вамба цієї ж миті надів його собі на шию.

— Тра-лі-ра-ля! — проспівав блазень. — Тепер і я зумію просурмити сигнал не гірше від когось іншого.

— Ти ось як, шахраю! — розсердився лицар. — Поверни мені ріг!

— Будьте певні, сер лицар, він буде у мене в цілості. Коли доблесть подорожує поруч із дурістю, ріг варто надягати на дурість, бо вона вміє краще сурмити.

— Бережися, пройдисвіте, — сказав Чорний Лицар, — ти надто багато собі дозволяєш! Дивись, щоб мені терпець не урвався!

— А ви краще не погрожуйте мені, сер лицар, — відповідав блазень, від'їхавши на певну відстань від роздратованого лицаря, — інакше дурість накиває п'ятами і дасть змогу доблесті самій шукати собі дорогу в лісі.

— На цьому ти мене спіймав, звичайно, — сказав лицар, — притому, правду кажучи, нема часу мені з тобою сваритись. Мабуть, залиш цей ріг при собі, тільки їдьмо хутчіше.

— Гаразд, — сказав блазень. — Виходить, доблесть із дурістю як приятелі поїхали поруч. Річ у тім, що я справді не охочий до таких ляпасів, якого ви тоді відважили пустельникові. Ну, якщо вже дурість заволоділа ріжком, нехай доблесть трохи напружить свої м'язи та змахне гривою. Якщо не помиляюсь, он у тім чагарникові нас чекає тепла компанія. Засідку нам улаштували.

— Звідки ти це взяв? — запитав лицар.

— А з того й узяв, що разів зо два чи три бачив, як серед зелені майнули шишаки[80]. Коли б це були чесні люди, вони б виїхали на відкриту стежину. Але ця хаща — найпридатніше місце для таких діл.

— Клянуся честю, — відповів лицар, опускаючи забрало, — цього разу ти маєш рацію!

І добре, що він устиг це зробити, бо в ту саму мить із придорожних кущів вилетіли три стріли, пущені йому в голову й у груди; одна з них устромилася б йому в мозок, якби не відскочила від сталевого забрала. Дві інші потрапили в нагрудник і в щит.

— Спасибі зброяреві, міцно змайстрував мій обладунок! — вигукнув лицар. — Вамбо, вперед! Зчепімося з ними!

З цими словами він спрямував коня на кущі. Назустріч йому вискочили з хащі шість чи сім озброєних вершників і щодуху помчали на нього зі списами напереваги. Три списи розлетілися на шматки, мовби вдарившись об сталеву вежу. Очі Чорного Лицаря блиснули гнівом крізь вузькі очниці забрала. Він величаво піднявся на стременах і крикнув:

— Що це значить?

Замість відповіді воїни вихопили мечі і напали на нього з усіх боків.

— Умри, тиране! — кричали вони.

— Ага! Ось тобі, на славу святого Едуарда! Ось тобі, на славу Георгія Переможника! — З кожним вигуком Чорний Лицар збивав на землю воїна. — Он як, у нас є зрадники?

Які не хоробрі були його супротивники, однак вони позадкували від могутньої руки, кожен змах якої загрожував їм смертю. Здавалось, що він один здолає всіх ворогів. Але тут приспів лицар у синьому обладунку, який досі тримався віддалік; він пришпорив свого коня і, направивши списа не на вершника, а на коня, смертельно поранив цю благородну тварину.

— Це зрадницький удар! — вигукнув Чорний Лицар, коли його кінь повалився набік, потягнувши його за собою.

Тієї ж миті Вамба засурмив у ріг: все відбулося так швидко, що він не встиг зробити цього раніше. Несподіваний звук рога змусив убивць знову позадкувати, а Вамба, незважаючи на те, що був погано озброєний, не вагаючись, кинувся вперед і допоміг Чорному Лицареві підвестись.

— Чи не соромно вам, підлі боягузи! — вигукнув лицар у синьому панцирі, який, очевидно, був проводирем. — Ви розбіглися від простого ріжка, на якому здумав пограти блазень?

Підбадьорені цими словами, вони знову напали на Чорного Лицаря, який притулився до стовбура товстого дуба і відбивався мечем. Підступний лицар озброївся тим часом іншим списом і, вибравши хвилину, коли його могутній супротивник змушений був оборонятися з усіх боків, помчав на нього з наміром пришпилити його списом до дерева. Але Вамба зашкодив і цього разу. Не маючи великої сили, але відрізняючись спритністю, блазень скористався тим, що бійці, зайняті боротьбою з лицарем, не звертали на нього уваги, і встиг запобігти нападові Синього Лицаря, покалічивши ноги його коня ударом палаша Юнь і вершник покотилися на землю. Однак становище Чорного Лицаря залишалося вкрай небезпечним, бо його з усіх боків тіснили воїни, озброєні з голови до ніг. Він безупинно оборонявся мечем від нападників і вже став знемагати від утоми, коли раптом улучна стріла поклала на місці одного з найвищих на зріст його супротивників. Тієї ж хвилини на галявину висипала юрба йоменів на чолі з Локслі та веселим пустельником. Вони негайно взяли участь у боротьбі, і незабаром негідники всі до одного полягли мертвими чи були смертельно поранені.

Чорний Лицар подякував своїм рятівникам з такою величною гідністю, якої вони раніше не помічали в ньому, приймаючи його радше за відважного воїна, ніж за знатну особу.

— Перш ніж висловити вдячність моїм відданим і щирим друзям, — мовив він, — для мене надзвичайно важливо довідатись, хто ці несподівані вороги. Вамбо, підніми забрало Синього Лицаря. Він, здається, начальник ватаги.

Блазень підбіг до проводиря убивць, який лежав, придавлений своїм конем, і так сильно розбився, що не мав сили ні бігти, ні пручатись.

— Ану лиш, хоробрий воїне, — сказав Вамба, — давай я тобі послугую зброєносцем, як