Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Буагільбере, — відповідала єврейка, — ти не знаєш жіночого серця або бачив тільки таких жінок, що втратили кращі жіночі якості. Я жінка, зніжена вихованням, з природи боязка і чутлива до тілесних страждань, але коли ми з тобою з'явимося на фатальній арені, ти — битися, а я — на страту, я твердо вірю, що моя відвага буде набагато вища від твоєї… Прощавай, я не хочу більше витрачати слів з тобою. Той час, що залишився дочці Ізраїлю провести на землі, потрібно витратити інакше: вона повинна звернутися до утішителя, що відвернув лице своє від її народу, але ніколи не буває глухим до волань людини, яка щиро звергається до нього.

— Отже, ми розстаємось, — проговорив тамплієр після хвилинного мовчання. — І навіщо Бог допустив нам зустрітися в цьому світі! Чому ти не народилася від шляхетних батьків і в християнській вірі! Клянуся небесами, коли я дивлюся на тебе, мені шкода, що я не належу до твого відкинутого племені. Нехай би рука моя рилася в скринях із шекелями, не відаючи ні списа, ні щита, гнув би я спину перед дрібною знаттю і завдавав би страху одним тільки боржникам!.. Ось до чого я дійшов, Ревеко, ось чого бажав би, аби тільки бути ближче до тебе в житті, аби позбутися тієї страшної ролі, яку повинен відіграти у твоїй смерті.

— Ти говориш про євреїв, якими зробили їх переслідування людей, тобі подібних, — сказала Ревека. — Гнів Божий вигнав євреїв з батьківщини, але працьовитість відкрила їм єдиний шлях до влади й могутності, і лише на цьому шляху їм не поставили перешкод. Почитай давню історію ізраїльського народу і скажи: хіба ті люди, через яких Єгова творив такі чудеса, були торгаші й лихварі? Знай же, гордий лицарю, у нас є родини, родовідне дерево яких сягає тих часів, коли в громі й блискавці з'являлося Божество в оточенні херувимів… Ці родини одержували свій високий сан не від земних владик, а від Голосу, що велів їхнім предкам наблизитися до Бога й панувати над іншими. Такі були князі з дому Іакова!

Щоки Ревеки спалахнули рум'янцем, поки вона говорила про давню славу свого племені, але знову сполотніли, коли вона додала із зітханням:

— Такі були князі іудейські, нині зниклі. Слава їх потоптана, як скошена трава, і змішана з дорожньою грязюкою. Але є ще нащадки великого роду, є й такі, що не посоромлять свого високого походження, і серед них буде дочка Ісаака, сина Адонікама. Прощавай! Я не заздрю почестям, здобутим ціною крові людської, не заздрю твоєму варварському роду північних язичників, не заздрю й вірі твоїй, котра в тебе на словах, але її немає ані у твоєму серці, ані у вчинках.

— Я зачарований, клянуся небесами! — вигукнув Буагільбер. — Мені починає здаватися, що кістяк, котрий з'їхав з глузду, мав рацію: я не в змозі розстатися з тобою, наче мене утримує якась надприродна сила. Прекрасне створіння! — продовжував він, підходячи до неї ближче, але з великою повагою. — Така молода, така гарна, така безстрашна перед лицем смерті! І приречена вмерти в ганьбі й муках. Хто може не плакати над тобою? Ми з тобою обоє — сліпі знаряддя долі, що нестримно тягне нас наперед визначеним шляхом, мов два кораблі, що мчать бурхливими хвилями, а скажений вітер зіштовхує їх між собою на обопільну погибель. Прости мені, і розстанемось як друзі. Марно намагався я похитнути твою рішучість, але й сам лишаюся твердим і непохитним, як сама незламна доля.

— Люди нерідко звалюють на долю наслідки своїх власних бурхливих пристрастей, — мовила Ревека. — Але я прощаю тобі, Буагільбере, тобі, винуватцеві моєї передчасної смерті. У тебе сильна душа; іноді в ній спалахують благородні й великі поривання. Але вона — мов занедбаний сад, що належить недбайливому хазяїнові: бур'яни розрослися в ній і заглушили здорові паростки.

— Так, Ревеко, — сказав тамплієр, — я саме такий, як ти кажеш: неприборканий, свавільний і гордий тим, що серед юрби пустоголових дурнів і спритних святенників я зберіг силу духу, яка підносить мене над ними. Я з юних літ привчався до воїнських подвигів і прагнув до високих цілей уперто й завзято. Таким я і залишусь: гордим, непохитним, незмінним. Світ побачить це, я покажу йому себе. Але ти прощаєш мені, Ревеко?

— Так щиро, як тільки може жертва простити своєму катові.

— Прощавай, — сказав тамплієр і вийшов із кімнати. Прецеп-тор Альберт Мальвуазен нетерпляче очікував у сусідньому залі повернення Буагільбера.

— Як ти забарився! — сказав Альберт. — Я не тямив себе від занепокоєння. Що, якби гросмейстер чи Конрад, його шпигун, надумали зайти сюди? Дорого б я заплатив за свою поблажливість!.. Але що з тобою, брате? Ти ледве тримаєшся на ногах, і обличчя твоє похмуре як ніч. Чи ти здоровий, Буагільбере?

— Здоровий, — відповідав тамплієр, — здоровий, як бідолаха, котрий знає, що за годину його стратять. Клянуся небесами, Мальвуазене, ця дівчина перетворила мене на ганчірку! Я майже зважився йти до гросмейстера, кинути йому в обличчя зречення від ордену й відмовитися від жорстокості, що нав'язав мені цей тиран.

— Ти з глузду з'їхав! — сказав Мальвуазен. — Таким учинком ти погубиш себе, але не врятуєш єврейку, яка, з усього видно, така дорога тобі. Бомануар вибере замість тебе кого-небудь іншого на захист ордену, і засуджена однаково загине.

— Дурниця! Я сам виступлю на її захист, — мовив тамплієр гордовито, — і тобі, Мальвуазене, я гадаю, відомо, що в усьому ордені не знайдеться бійця, здатного витримати удар мого списа.

— Еге ж, — сказав лукавий порадник, — ти зовсім забув, що тобі не дадуть ні нагоди, ні можливості здійснити твій безумний план. Спробуй піди до Луки Бомануара, оголоси йому про своє зречення від клятви