Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Скетлок скорився наказу свого ватажка, і не минуло й п'яти хвилин, як бенкетники були підняті зі своїх місць звуком його ріжка.

— Це сигнал Мальвуазена, — сказав Мірошник, стрепенувшись і хапаючись за свій лук.

Пустельник кинув сулію і взявся за дрюк. Вамба поперхнувся на якійсь примовці і став розшукувати свій меч і щит. Усі інші теж стали до зброї.

Людям, життя яких сповнене небезпек, нерідко траплялося миттю переходити від обіду до битви, а для Річарда такий перехід тільки підсилював задоволення. Він гукнув, щоб йому подали його шолом і обладунок, які він скинув перед обідом, і поки Гурт допомагав йому надягти їх, король ретельно умовляв Уілфреда, під загрозою свого гніву, не брати участі в побоїщі, яке вважав неминучим.

— Ти за мене сто разів бився, Уілфреде. Зроби мені послугу сьогодні, сиди сумирно і дивись, як Річард буде битися заради свого друга й васала.

Тим часом Робін Гуд розіслав людей у різні боки, нібито на розвідку, і коли переконався, що співрозмовники розійшлись і трапеза закінчилась, підійшов до Річарда, який устиг озброїтися з голови до ніг, і, схиливши перед ним коліно, попросив короля вибачити йому.

— За що ще? — роздратовано запитав Річард. — Здається, ми вже оголосили тобі прощення за всі минулі провини. Чи ти гадаєш, що наше слово — мов перо, підхоплене вітром? Адже ти, сподіваюсь, з тих пір ще не встиг ні в чому завинити?

— У тому-то й річ, що встиг, — відповідав йомен, — якщо вважати за гріх те, що я обдурив свого государя для його ж користі. Той ріг, що ми чули, належав не Мальвуазенові: це я сам звелів сурмити, аби покласти край бенкету, бо думав, що він забере у вас дорогоцінний час, потрібний для інших, важливіших справ.

Сказавши це, Робін звівся на ноги, склав руки на грудях і з виглядом радше шанобливим, ніж покірним, чекав відповіді короля. Видно було, що він усвідомлює провину, але все-таки переконаний у чистоті своїх намірів. Щоки Річарда враз почервоніли з гніву, але це був лише хвилинний спалах, і почуття справедливості негайно взяло гору.

— Шервудський король пошкодував своєї дичини і вина для короля Англії, — мовив Річард. — Ну гаразд, сміливий Робіне! Коли приїдеш до мене в гості у веселий Лондон, сподіваюсь, я буду менш скупим хазяїном. А втім, ти правильно зробив. Ну, тож на коней і в дорогу! Уілфредові і так уже цілу годину нетерпиться. Поїдемо з легким серцем до Конінгсбурга.

Робін Гуд сказав Річардові, що послав у той бік загін, який негайно попередить їх, якщо на дорозі виявиться якась засідка. У цьому разі вони будуть вчасно повідомлені про небезпеку і зможуть відступити на з'єднання із сильним загоном стрільців, на чолі яких він сам вирішив рушити в тому ж напрямку.

Така увага до його безпеки зворушила Річарда і розвіяла останні сліди незадоволення, викликаного хитрістю, за допомогою якої проводир розбійників змусив його рушити в дорогу. Він ще раз простягнув руку Робін Гуду, підтвердив запевнення в повному прощенні за минуле й у своєму благоволінні в майбутньому, а також висловив тверду рішучість обмежити сваволю в застосуванні лісових законів, під тиском яких так багато англійських йоменів перетворилися на бунтівників.

Але добрі наміри Річарда не встигли здійснитися через його передчасну кончину. Що стосується Робін Гуда, його подальшої долі і смерті від руки зрадника — розповідь про все це можна знайти в тих видрукуваних готичними буквами стародавніх пісеньках, які колись продавалися по півпенні за штуку, — «тепер дорожче золота вони».

Завбачення розбійника збулось: король у супроводі Айвенго, Гурта і Вамби без усякої перешкоди проїхав наміченою дорогою і ще завидна прибув до замку Конінгсбург — колишньої резиденції саксонських королів.

Коли Річард зі своїм почтом досягли цієї незграбної, але величної будівлі, вони побачили великий чорний прапор на вершині головної вежі. На ньому не було жодних емблем, що вказували б на походження і звання небіжчика. У ті часи герби ледь починали входити в ужиток серед норманів, а сакси і зовсім про них не знали. Але над брамою висів інший прапор — із зображенням білого коня, що вказувало на національність і знатне походження померлого.

Навколо замку панувало надзвичайне пожвавлення. Похоронні урочистості супроводжувалися тоді щедрим частуванням не тільки близьких покійного та його васалів, а й усіх випадкових перехожих. На поминках багатого і знатного Ательстана це хлібосольство розгорнулося особливо широко.

Тому юрби народу невпинно спускалися й піднімалися горою, на якій стояв замок. Коли ж король та його супутники в'їхали через розчинену браму до двору замку, перед їхніми очима постала картина, що зовсім не в'язалася з похмурим похоронним обрядом. На одному розі огорожі кухарі смажили бика і жирних овець, на іншому стояли відкриті бочки з пивом, віддані в повне розпорядження перехожих. І всюди купчилися невеликі групи людей усякого звання, що пригощалися, запиваючи їжу домашнім пивом.

Звичайна річ, що жебраки снували по всьому дворі упереміж із солдатами, які повернулися, за їхніми словами, з Палестини. Рознощики розкладали тут свій крам; бродячі майстрові розпитували про роботу; усі разом — різні мандрівники, прочани, самозвані ченці, саксонські менестрелі та уельські барди бурмотіли молитви і видобували безладні звуки зі своїх арф, шестиструнних скрипок та гітар. Один прославляв Ательстана в сумному панегірику[85], інший співав про його родовід, перелічуючи імена його шляхетних предків. Не бракувало й фокусників та блазнів; їхні вистави в такому місці з такого приводу нікому не здавалися недоречними чи недозволенний. У цьому питанні погляди саксів відзначалися крайньою простотою. Якщо людина з горя схотіла їсти — ось їй їжа, якщо схотіла пити — ось