Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Таким було видовище, що постало перед очима Річарда та його супутників при вході в огорожу замку Конінгсбург. Дворецький, або сенешаль, не удостоював увагою гостей нижчого звання, що невпинно приходили й відходили, втручаючись лише в тих випадках, коли треба було дати лад. Проте його уразила поява короля та Айвенго, обличчя якого здалося йому добре знайомим. До того ж присутність лицарів на саксонських урочистостях вважалася великою честю для небіжчика та його родини. Тому дворецький з білим жезлом у руці виступив наперед і розчистив для Річарда й Айвенго дорогу серед юрби до входу у вежу.

Гурт і Вамба залишилися надворі, де вони негайно зустріли приятелів; вони не насмілилися самі іти далі, а чекали, поки їх не покличуть.

Доброго короля Річарда та його вірного Айвенго повели до круглого залу, що займав увесь третій поверх. Поки вони повільно рухалися крутими сходами, Уілфред закутався у плащ, щоб сховати своє обличчя. Він вважав недоречним показуватися батькові, поки король не подасть йому знак. У залі навколо великого дубового столу сиділо чоловік двадцять, знатних саксів, котрі зібралися з усіх сусідніх округів. Все це були люди старі Чи літні, бо молоде покоління, на велике невдоволення старших, наслідувало приклад Уілфреда Айвенго, порушивши багато перешкод, що півстоліття відокремлювали скорених саксів від норманів-переможців. Сумовитий і скорботний вигляд цих поважних людей, їхня безмовність і смутні пози становили разючий контраст до веселощів і збудження, що панували під стінами замку.

Седрик сидів поруч з іншими, але, за спільною мовчазною угодою, був головною особою у цьому залі. Коли ввійшов Річард (відомий йому лише як хоробрий Лицар Висячого Замка), Седрик поважно підвівся і, піднявши кубок, вимовив вітання: «Ласкаво просимо!» Король, який вже освоївся зі звичаями своїх саксонських підданих, відповів: «За ваше здоров'я!» — і випив кубок, поданий йому прислужником. Таку саму ласку зроблено було й Уілфредові, але він лише вклонився, відповідаючи на неї, бо побоювався, щоб його не впізнали з голосу. По закінченні цієї попередньої церемонії Седрик знову встав і, подавши руку Річардові, повів його до тісної й бідної каплиці, немовби видовбаної в товщі однієї з кам'яних опор. Замість вікон тут була тільки одна вузька бійниця, тому всередині панувала майже цілковита темрява. Два димних смолоскипи кидали слабке червонувате світло на склепінчасту стелю, голі стіни та грубий кам'яний вівтар із розп'яттям.

Перед цим вівтарем установлено було труну, з обох боків якої по троє ченців, стоячи на колінах, із благочестивим виглядом перебирали чотки і читали молитви.

Річард і Уілфред увійшли слідом за Седриком до каплиці і, коли він урочисто показав їм на труну передчасно померлого Ательстана, набожно перехрестилися і пробурмотіли коротку молитву за упокій його душі. Виконавши цей благочестивий обряд, Седрик повів їх далі. Піднявшися на кілька сходинок, він із превеликою обережністю відчинив двері невеликої молитовні поруч із каплицею. Це була квадратна кімнатка, не більше восьми футів завдовжки та завширшки, що вмістилася, так само як і каплиця, у товщі стіни; вузька бійниця, що слугувала замість вікна і була звернена на захід, сильно розширювалася всередині кімнати.

Промені сонця на заході зазирнули в цей темний притулок і опромінили величну жінку, обличчя якої зберігало сліди колишньої краси. Довга жалобна сукня і покривало з чорного крепу відтіняли білизну її шкіри і чарівність розкішного світлого волосся, ще не посрібленого часом. Обличчя її виражало найглибший сум, який тільки може бути сумісним із християнською покірністю. На кам'яному столі перед нею стояло розп'яття зі слонової кістки і біля нього — розкритий молитовник у золотій оправі.

— Шляхетна Едіт, — сказав Седрик, із хвилину постоявши мовчки, аби дати час Річардові й Уілфредові розгледіти господиню дому, — я привів до тебе поважних незнайомих людей. Вони прийшли розділити твій сум. Ось це — доблесний лицар, він хоробро бився заради звільнення з полону того, кого ми нині оплакуємо.

— Дякую йому за доблесний подвиг, — відповідала леді Едіт, — хоча Богові не вгодно було, аби цей подвиг увінчався успіхом. Дякую також за люб'язність, що спонукала його та його супутника прийти сюди, щоб побачити вдову Аделінга, матір Ательстана, в години її тяжкого горя. Вашому піклуванню, мій добрий родичу, доручаю я наших гідних гостей і певна, що вони не відчуватимуть браку гостинності, поки вона існує в цих сумних стінах.

Гості низько вклонилися засмученій матері і вийшли з кімнати слідом: а своїм гостинним провідником.

Інші кручені сходи привели їх нагору, у зал, точно такий же за розмірами, як попередній. Цей зал займав четвертий поверх будівлі.

Коли двері кімнати трохи розчинилися, почувся сумовитий хоровий спів. Увійшовши, вони застали там поважних матрон[86] і дівиць із знатних саксонських родин. Четверо дівчат, з Ровеною на чолі, співали гімн душі померлого.

Під цей тихий і сумний спів чотирьох дівиць інші займалися вишиванням, на власний смак і вміння, великого шовкового покриву на труну Ательстана або вибирали із розставлених перед ними кошиків квіти і плели вінки. Дівиці поводилися скромно, як заведено на похороні, але не можна було сказати, що вони сумували. Деякі нишком перешіптувалися чи посміхались, що кожного разу викликало дорікання з боку літніх дам. Можна було помітити, що деякі з дівиць більше думали про те, чи пасує їм жалобне убрання, ніж про сумну церемонію. Тільки Ровена,