Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

дякувати тамплієрові: просто меч повернувся в його руці і вдарив мене плазом; до того ж я відбив удар палицею. Якби у мене на голові був сталевий шишак, я б не помітив цього удару. А тут я упав, щоправда, приголомшений, але цілий. У цій бійці на мене навалилися вбиті й поранені нормани та йомени, а я так і не прийшов до тями, доки не опритомнів у труні, на щастя, не забитій. Труна стояла перед вівтарем у монастирській церкві святого Едмунда. Я кілька разів чхав, стогнав, нарешті отямився і хотів було встати, коли на шум прибігли сильно злякані паламар із абатом. Вони, звичайно, дуже здивувались, але зовсім не зраділи, коли побачили живою людину, спадщиною якої збиралися поживитись. Я попросив у них вина. Вина вони дали, але, мабуть, підсипали в нього сонного зілля, бо я заснув міцніше, ніж спершу, і проспав дуже довго. Коли ж прокинувся, то виявилось, що руки в мене зв'язані, а ноги міцно стягнуті. У приміщенні було зовсім темно, мабуть, я знаходився у підземній темниці проклятого монастиря, а судячи із смороду, вона служила покійницькою. Аж тут заскрипіли двері й увійшли два негідники-ченці. Вони стали мене запевняти, що я потрапив у чистилище[88], тільки я одразу пізнав з голосу й задишки отця настоятеля. Проклятий пес! Адже бенкетував у мене з першого дня Різдва аж до Водохреща[89].

— Зачекайте, шляхетний Ательстане, — сказав король, — переведіть дух і розповідайте спокійніше. Будь я проклятий! Ваша розповідь варта того, щоб її послухати як роман.

— Ну, — сказав Ательстан, — клянуся бромхольським хрестом, немає нічого, схожого на роман! Окраєць ячмінного хліба та глечик води — ось і все, що вони давали мені, скупі пройдисвіти; мій батько і я збагатили їх, раніше їхніх доходів тільки й було, що копчене сало та мірка зерна, — гніздо мерзенних, невдячних гадюк! Ячмінний хліб і вода з канави такому благодійникові! Ну, зачекайте, я їх викурю із гнізда, нехай навіть відлучать мене від церкви!

— Ім'ям Пресвятої Діви, шляхетний Ательстане, — сказав Седрик, схопивши його за руку, — скажи, як же ти позбувся неминучої небезпеки? Пом'якшилися їхні серця?

— Їхні серця пом'якшилися! — вигукнув Ательстан. — Та ні, швидше скелі розтануть від сонця. Я б і дотепер залишався там, якби не знялася метушня через мої поминки: вони, мов рій бджіл, прилетіли сюди обжиратись. Я сам чув, як вони співали похоронних псалмів, але мені й на думку не спадало, що це вони піклуються про мою душу, а тим часом морять голодом моє тіло. Зрештою вони пішли, а я довго чекав, що мені дадуть чогось поїсти. І не дивно: кульгавий паламар надто ретельно сам пригощався, щоб подбати про мене. Нарешті він з'явився і ледь сповз по сходинках, так його хитало. Мабуть, добра їжа схилила його до милосердя, бо він приніс мені кусень пирога і флягу вина. Я поїв, випив і підкріпився. На моє щастя, паламар був настільки п'яний, що не міг як слід виконувати обов'язки тюремника. Ідучи, він повернув ключ, але двері не замкнув і вони трохи прочинилися. Від світла, ситної їжі та вина в голові у мене прояснилось. Залізна скоба, до якої були прикріплені мої ланцюги, зовсім проіржавіла.

— Ви б відпочили, шляхетний Ательстане, — сказав Річард, — вам треба чим-небудь підкріпитись, перш ніж закінчити розповідь про ці страшні події.

— Підкріпитись? — мовив Ательстан. — Я сьогодні вже разів п'ять попоїв, а втім, непогано було б покуштувати ось цієї соковитої шинки. Прошу вас, люб'язний сер, випити зі мною кухоль вина.

Гості, які усе ще не отямилися від подиву, випили за здоров'я воскреслого хазяїна дому, і він продовжив розповідь. Тепер слухачів у нього було набагато більше. Леді Едіт, зробивши необхідні розпорядження, пішла за своїм повсталим із труни сином. Слідом за нею набралося стільки цікавих, скільки могла вмістити тісна кімната; решта ж стовпилася у дверях та на сходах. Тим часом Ательстан вів далі:

— Абияк вивернувши залізну скобу, я ледве виліз із підвалу, бо ланцюги були важкі, а я зовсім заслаб від такого посту. Довго я блукав навмання, але веселенька пісенька привела мене до того приміщення, де поважний паламар служив молебень чорту з якимось здоровенним ченцем у сірому балахоні з каптуром — більше схожим на злодія, ніж на духовну особу. Я з'явився раптово, у могильному савані, під дзенькіт ланцюгів — сущий виходець з того світу. Обидва остовпіли, але коли я кулаком збив з ніг паламаря, його товариш по чарці замахнувся на мене важким дрюком.

— Б'юся об заклад, що це був наш пустельник! — мовив Річард Уілфредові Айвенго.

— А хоч би й сам чорт, мені однаково, — сказав Ательстан. — На щастя, він промахнувся, а коли я підступив, щоб зчепитися з ним, він кинувся навтьоки. У в'язці ключів, що висіли в паламаря на поясі, я знайшов один, яким відімкнув кайдани. Думав було тією в'язкою виперти дух з цього мерзотника, та згадав, що він усолодив мою неволю шматком пирога та флягою вина, і пожалів його. Дав йому кілька добрих стусанів і залишив валятися на підлозі; потім, захопивши кусень смаженого м'яса і шкіряну флягу з вином, яким пригощалися преподобні отці, я поспішив до стайні. Там, в окремому стійлі, я знайшов свого кращого скакуна, очевидно, прихованого вельмишановним абатом для себе, і помчався сюди з усією швидкістю, на яку тільки був здатен кінь. Люди, охоплені жахом, розбігалися, приймаючи мене за привид. Мене й до власного замку не впустили б, якби не подумали, що я помічник фокусника, котрий розважає народ у дворі замку. Дворецький вирішив, що я навмисне так вирядився для участі у виставі, і пропустив мене до замку. Я з'явився до матінки і нашвидкуруч перекусив, а потім пішов шукати вас, мій шляхетний друже. Для