Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Буагільбер із дедалі зростаючим запалом, — у тебе є можливість врятувати життя і свободу, про що й не здогадаються всі ці негідники й святенники. Сідай мерщій до мене за спину, на мого Замора, благородного коня, який жодного разу не зрадив свого їздця. Сідай, говорю я, до мене за спину, і за годину ми залишимо далеко позаду будь-яку погоню. Тобі відкриється новий світ радості, а мені — новий шлях до слави. Нехай виголошують мені які завгодно вироки — я нехтую ними! Нехай викреслюють ім'я Буагільбера зі списку своїх монастирських рабів — я змию кров'ю всяку пляму, якою вони зважаться забруднити мій родовий герб!

— Спокуснику, — мовила Ревека, — іди геть! Навіть і в цю хвилину ти не в змозі ні на волос похитнути моє рішення. Навколо мене тільки вороги, але тебе я вважаю найстрашнішим з них. Іди, заради Бога!

Альберт Мальвуазен, стривожений і занепокоєний їх надто тривалою розмовою, під'їхав у цю мить, щоб перервати бесіду.

— Призналася у своєму злочині, — запитав він у Буагільбера, — чи все ще вперто заперечує його?

— Саме так, упирається й заперечує, — відповідав Буагільбер.

— У такому разі, шляхетний брате наш, — сказав Мальвуазен, — тобі випадає тільки зайняти своє колишнє місце і чекати до закінчення терміну. Дивися, тіні вже почали подовжуватись. Ходімо, хоробрий Буагільбере, надіє нашого священного ордену і майбутній наш владико.

Промовляючи ці слова примирливим тоном, він простягнув руку до вуздечки його коня, мовби із наміром повести назад, на протилежний бік арени.

— Лицемірний негіднику! Як ти смієш накладати руку на мої поводи? — гнівно вигукнув Буагільбер, відіпхнувши Мальвуазена, і сам поскакав назад, до свого місця.

— Ні, у нього ще багато пристрасті, — сказав Мальвуазен напівголосно Конрадові Монг-Фітчету, — треба тільки направити її як слід; вона, як грецький вогонь[95], спалює все, до чого не доторкнеться.

Дві години просиділи судді перед ареною, марно очікуючи появи заступника.

Загальна думка схилялася до того, що ніхто не заступиться за єврейку, та ще й обвинувачувану в чаклунстві, і лицарі, підбурювані Мальвуазеном, стали перешіптуватися, що час уже оголосити заставу Ревеки програною. Але в цю хвилину на полі з'явився лицар, який щодуху скакав у напрямку до арени. Сотні голосів закричали: «Заступник, заступник!» — і, незважаючи на марновірний страх перед чаклункою, натовп голосними криками вітав в'їзд лицаря в огорожу арени. Але, побачивши його зблизька, глядачі були розчаровані. Кінь його, який проскакав багато миль щодуху, здавалось, падав від утоми, та й сам вершник, що так відважно примчав на арену, ледве тримався в сідлі через слабкість, або через утому, або через те й друге.

На вимогу герольда оголосити своє ім'я, звання і мету свого прибуття лицар відповів сміливо й охоче:

— Я, добрий лицар дворянського роду, приїхав виправдати мечем і списом дівицю Ревеку, дочку Ісаака з Йорка, довести, що вирок, проти неї оголошений, несправедливий і позбавлений підстави, назвати сера Бріана де Буагільбера зрадником, убивцею і брехуном, на підтвердження чого готовий битися з ним на цій арені і перемогти за допомогою Божою, через заступництво Богоматері та святого Георгія.

— Насамперед, — сказав Мальвуазен, — приїжджий повинен довести, що він справжній лицар і почесного роду. Наш орден не дозволяє своїм захисникам виступати проти безіменних людей.

— Моє ім'я, — відповів лицар, відкриваючи забрало свого шолома, — більш відоме, ніж твоє, Мальвуазене, та й рід мій давніший за твій. Я Уілфред Айвенго.

— Я тепер не стану з тобою битись, — сказав Бріан де Буагільбер глухим, зміненим голосом. — Загой спершу свої рани, дістань кращого коня, і тоді, може, я вважатиму гідним себе вибити з твоєї голови цей дух дитячого молодецтва.

— Ось як, гордовитий тамплієре, — одказав Айвенго, — ти вже забув, що двічі був уражений моїм списом? Згадай арену в Акрі, згадай турнір в Ашбі! Пригадай, як ти похвалявся в столовому залі Ротервуда і виклав свій золотий ланцюг проти мого хреста з мощами на заставу того, що будеш битися з Уілфредом Айвенго заради відновлення твоєї втраченої честі. Клянуся моїм хрестом і святинею, що зберігається у ньому, якщо ти зараз не битимешся зі мною, я тебе знеславлю, як боягуза, при всіх дворах Європи й у кожній прецепторії твого ордену!

Буагільбер у нерішучості глянув на Ревеку, потім із люттю вигукнув, звертаючись до Айвенго:

— Саксонський пес, бери свого списа і готуйся до смерті, яку сам на себе накликав!

— Чи дозволяє мені гросмейстер брати участь у цьому двобої? — запитав Айвенго.

— Не можу заперечувати твої права, — відповів гросмейстер, — тільки запитай дівицю, чи бажає вона визнати тебе своїм заступником. Бажав би і я, щоб ти був більше здатним до бою. Хоча ти завжди був ворогом нашого ордену, я все-таки хотів би повестися з тобою чесно.

— Ні, нехай буде так, як є, — сказав Айвенго, — адже це Суд Божий, його милості я й доручаю себе… Ревеко, — продовжував він, під'їхавши до місця, де вона сиділа, — чи визнаєш ти мене своїм заступником?

— Визнаю, — відповідала вона з таким хвилюванням, якого не збуджував у неї навіть страх смерті. — Визнаю, що ти захисник, посланий мені Провидінням[96]. Одначе ж ні, ні! Твої рани ще не загоїлись. Не бийся з цією гордовитою людиною. Навіщо ж тобі гинути?

Але Айвенго вже поскакав на своє місце, опустив забрало і взявся за списа. Те саме