Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
Але, крім домашнього почту, це блискуче весілля було відзначене присутністю безлічі знатних норманів і саксонських дворян при загальному захопленні нижчих станів, які вітали в союзі цієї пари запоруку майбутнього миру і злагоди двох племен; відтоді ці ворогуючі племена злились і втратили свою відмінність. Седрик дожив до початку цього злиття, оскільки в міру того, як обидві національності зустрічалися в товаристві й укладали між собою шлюбні союзи, нормани зменшували свою пиху, а сакси втрачали свою неотесаність. Утім, та змішана мова, яку ми нині називаємо англійською, остаточно ввійшла до вжитку при лондонському дворі тільки за царювання Едуарда III; тоді ж, мабуть, зникли останні сліди ворожнечі між норманами та саксами.
Минуло два дні після щасливого одруження, і леді Ровена сиділа у своїй кімнаті, коли Ельгіта доповіла їй, що якась дівиця просить дозволу поговорити з нею без свідків. Ровена здивувалась, подумала, завагалась, але цікавість взяла гору, і вона наказала покликати дівицю до себе.
Увійшла дівчина високого зросту й шляхетної зовнішності. Довге біле покривало радше відтіняло, ніж приховувало граціозність її постаті і величну поставу. Манери її були шанобливі, але без будь-яких ознак боязкості чи бажання здобути прихильність. Ровена була завжди готова прийти на допомогу і виявити увагу до почуттів інших. Вона встала і хотіла взяти гостю за руку і підвести її до крісла, але та оглянулася на Ельгіту і ще раз попросила про дозвіл поговорити з леді Ровеною наодинці. Як тільки Ельгіта пішла, прекрасна відвідувачка, на превеликий подив леді Айвенго, схилила коліно, пригорнула обидві руки до свого чола і, схилившись до підлоги, поцілувала край вишитого одягу Ровени, попри її опір.
— Що це значить? — спитала здивована молода. — Чому ви виявляєте до мене таку незвичайну пошану?
— Тому що вам, леді Айвенго, я можу законно й гідно віддати борг подяки, якою зобов'язана Уілфредові Айвенго, — сказала Ревека, підвівшися і знову прийнявши звичайну свою позу, сповнену гідності і спокою. — Пробачте, що я насмілилася виявити вам знаки пошани, прийняті в мого народу. Я та нещасна єврейка, заради порятунку якої ваш чоловік ризикував життям на арені в Темплстоу, коли все було проти нього.
— Люб'язна дівице, — сказала Ровена, — у той день Уілфред Айвенго лише слабкою мірою віддячив вам за невсипущий догляд і лікування його ран, коли з ним трапилося таке нещастя. Скажіть, чи не можемо він чи я ще чимось бути вам корисні?
— Ні, — спокійно відповідала Ревека, — я тільки прошу вас передати йому на прощання мою вдячність і мої найкращі побажання.
— Хіба ви залишаєте Англію? — запитала Ровена, усе ще не зовсім отямившись від здивування, спричиненого такими незвичайними відвідинами.
— Так, міледі, наприкінці цього місяця. У мого батька є брат, котрий здобув особливу прихильність Мухаммеда Боабділа, короля гранадського[99]. Туди ми й вирушимо і будемо жити там спокійно і без кривди, заплативши данину, яку мусульмани стягують з людей нашого племені.
— Хіба в Англії ви не можете розраховувати на таку саму безпеку? — сказала Ровена. — Мій чоловік має ласку у короля, та й сам король — людина справедлива і великодушна.
— Щодо цього я не сумніваюся, леді, — мовила Ревека, — але англійці — жорстоке плем'я. Вони завжди воюють із сусідами чи між собою, безжалісні й ладні проколоти один одного мечем. Небезпечно жити серед них дітям нашого племені. У цій країні воєн і кровопролить, яку оточують ворожі сусіди і роздирає внутрішній розбрат, мандрівний Ізраїль не може сподіватися на відпочинок і спокій.
— Але ж вам, — заперечила Ровена, — вам особисто, без сумніву, нема чого побоюватись. Тій, що пильнувала біля ліжка пораненого Уілфреда Айвенго, — продовжувала вона із дедалі зростаючим запалом, — не слід чогось боятися в Англії, де і сакси, і нормани навперебій віддаватимуть тобі шану.
— Твої слова, леді, гарні, — сказала Ревека, — а твої наміри ще кращі. Але цього не може бути: бездонна прірва між нами. Наше виховання, наші вірування ні вам, ні нам не дозволяють переступити через цю прірву. Прощавай, але перш ніж я піду, зроби мені одну милість. Фата молодої ховає твоє обличчя; дай мені побачити риси, настільки прославлені поголосом.
— Вони навряд чи такі, щоб варто було на них дивитись, — одказала Ровена, — але, сподіваючись, що й ти зробиш те саме, я відкину фату.
Вона підняла фату і від усвідомлення своєї краси чи від сором'язливості почервоніла так сильно, що її щоки, чоло, шия і груди залила краска. Ревека теж спалахнула, але лише на мить. За хвилину вона вгамувала свої почуття, і краска збігла з її обличчя, подібно до того, як змінює колір червоне яблуко, коли сонце сідає за обрій.
— Леді, — сказала вона, — ваше обличчя, яке ви зволили мені показати, довго житиме в моїй пам'яті. У ньому переважають лагідність і доброта, а якщо серед цих прекрасних якостей можна знайти відтінок мирської гордості чи марнославства, то чи можна звинувачувати плоть земну в тім, що вона має земні властивості? Довго буду я згадувати ваше обличчя і дякувати Богові за те, що залишаю мого шляхетного рятівника в союзі з тією…
Очі її наповнилися сльозами, і вона замовкла, потім поспішно, утерла їх і на тривожні розпити Ровени відповідала:
— Ні, я здорова, леді, зовсім здорова. Але серце моє сповнюється гіркоти від згадки про Торкілстон та арену в Темплстоу. Прощавайте! Я не виконала ще однієї, найнезначнішої частини свого обов'язку. Прийміть цю скриньку і не дивуйтеся тому, що знайдете
