Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Гросмейстер говорив з такою гідністю, що не поступався в цьому самому королю Англії, і вдихнув мужність у серця своїх здивованих та спантеличених прихильників. Вони зібралися довкола нього, як збираються вівці навколо сторожового собаки, коли чують вовче виття. Але в поставі їх не було боязкості, властивої овечій отарі, навпаки — обличчя тамплієрів були похмурими й зухвалими, а погляди виражали ворожість, яку вони не насмілювалися висловити. Вони вишикувалися в ряд, і списи їх утворили темну смугу, крізь яку білі мантії лицарів вимальовувалися на тлі чорного вбрання варти, подібно до сріблястих країв чорної хмари. Юрба простолюду, що зчинила було проти них голосний лемент, принишкла і мовчки дивилася на грізний стрій випробуваних воїнів, багато хто навіть злякано позадкував.

Граф Ессекс, бачачи, що тамплієри стоять у бойовій готовності, пришпорив коня і помчав до своїх воїнів, вирівнюючи їхні лави і приводячи їх до бойового ладу. Один Річард, який щиро насолоджувався небезпекою, повільно роз'їжджав повз фронт тамплієрів, голосно викликаючи їх:

— Що ж, лицарі, невже жоден з вас не зважиться переломити списа з Річардом? Гей, панове тамплієри! Ваші дами, мабуть, вже надто смагляві, якщо жодна з них не варта уламка списа, зламаного на її честь!

— Слуги святого Храму, — заперечив гросмейстер, виїжджаючи наперед, — не б'ються через такі пусті й суєтні приводи. А з тобою, Річарде Англійський, жоден тамплієр не переломить списа в моїй присутності. Нехай Папа і монархи Європи розсудять нас з тобою і вирішать, чи личить християнському принцові захищати ту справу, заради якої ти сьогодні виступив. Якщо нас не зачеплять — і ми виїдемо, нікого не зачепивши. Твоїй честі довіряємо зброю і господарське добро нашого ордену, що залишаємо тут; на твоє сумління покладаємо відповідальність за той гріх і кривду, яку ти заподіяв нині християнству.

З цими словами, не очікуючи відповіді, гросмейстер подав знак до від'їзду. Труби заграли дикий східний марш, що служив зазвичай сигналом до виступу тамплієрів у похід. Вони змінили стрій і, вишикувавшися у колону, рушили вперед так повільно, як тільки дозволяв хід їхніх коней, немов хотіли показати, що відходять лише за наказом свого гросмейстера, але аж ніяк не через страх перед виставленими проти них численнішими силами.

— Клянуся сяйвом Богоматері, — сказав король Річард, — шкода, що ці тамплієри такий неблагонадійний народ, а вже поставою й хоробрістю вони можуть похвалитись.

Натовп, подібно до боягузливого собаки, що починає гавкати, коли предмет його роздратування повертається до нього спиною, щось кричав услід тамплієрам, які виступили за межі прецепторії.

Під час метушні, що супроводжувала від'їзд тамплієрів, Ревека нічого не бачила і не чула. Вона лежала в обіймах свого старого батька, приголомшена і майже непритомна від пережитих вражень. Але одне слово, вимовлене Ісааком, повернуло їй здатність відчувати.

— Ходімо, — говорив він, — ходімо, дорога дочко моя, безцінний мій скарб, кинемося до ніг доброго юнака!

— Ні, ні, — скрикнула Ревека. — О ні, не тепер! У цю мить я не зважуся заговорити з ним! На жаль! Я сказала б більше, ніж… Ні, ні… Батьку, мерщій залишімо це лиховісне місце!

— Але як же, дочко моя, — заперечив Ісаак, — як можна не подякувати мужній людині, що, ризикуючи власним життям, виступила зі списом і щитом, аби звільнити тебе з полону? Це така послуга, за яку треба бути вдячним.

— О так! Вдячним, вдячним понад усяку міру, — сказала Ревека, — але тільки не тепер. Заради твоєї коханої Рахілі молю тебе, виконай моє прохання — не тепер.

— Не можна ж так, — наполягав Ісаак, — адже вони подумають, що ми невдячніші за будь-якого собаку.

— Але хіба ти не бачиш, дорогий мій батьку, що тут сам король Річард, а отже…

— Правда, правда, моя розумнице, моя премудра Ревеко! Ходімо звідси, ходімо хутчіше. Йому тепер знадобляться гроші, бо він щойно повернувся з Палестини, та, кажуть ще, видерся із в'язниці… А якби йому знадобився привід для того, щоб мене обібрати, досить буде і того, що я мав справу з його братом Джоном… Краще мені поки що не навертатися на очі королю.

І, у свою чергу кваплячи Ревеку, він поспішно повів її з арени до приготовлених нош і незабаром благополучно прибув із нею до дому рабина Натана Бен-Ізраїля.

Таким чином, єврейка, доля якої в цей день становила для всіх найбільший інтерес, зникла, ніким не помічена, і загальна увага перекинулася тепер на Чорного Лицаря. Юрба голосно й завзято кричала: «Многая літа Річардові Левине Серце! Геть тамплієрів!»

— Попри ці гучні вияви вірнопідданських почуттів, — сказав Айвенго, звертаючись до графа Ессекса, — добре, що король виявив передбачливість і викликав тебе, шляхетний графе, і загін твоїх воїнів.

Граф Ессекс посміхнувся і хитнув головою.

— Доблесний Айвенго, — сказав він, — ти так добре знаєш нашого государя і все ж таки запідозрив його в мудрій обережності! Я просто прямував до Йорка, де, як мене повідомили, принц Джон зосередив свої сили, і зовсім випадково зустрівся з королем. Мов справжній мандрівний лицар, наш Річард мчав сюди, бажаючи особисто вирішити долю двобою і тим самим завершити цю історію єврейки та тамплієра. Я з моїм загоном пішов за ним майже всупереч його волі.

— А які звістки з Йорка, хоробрий графе? — запитав Айвенго. — Заколотники чекають нас там?

— Не більше, ніж грудневі сніги чекають липневого сонця, — відповідав граф. — Вони розбіглись! І як ти гадаєш, хто поквапився привезти нам ці звістки? Сам принц Джон, власною персоною.

— Зрадник! Невдячний, нахабний зрадник! — вигукнув Айвенго. — І Річард наказав посадити його до