Тінь Каравели - Владислав Крапівін
Я приголомшено мовчав. Перше враження було таке, ніби дивний велетень глянув на мене у синій бінокль.
Потім здалося мені у карті щось знайоме. Звісно, таких великих карт я досі не бачив, але все одно знайоме в ній було. Вона була синя і біла.
Два синіх кола на білому полі. Жовто-зелені материки з темними жилками річок тільки ледь-ледь урізноманітнювали картину.
Синій і білий кольори були головними.
Вже потім я помітив, що карта місцями протерта наскрізь, що білі краї прикрашені жовтими патьоками, що один бік відволожився і папір відклеївся од марлі, а марля одірвалася від рейок. Але в ту хвилину я стояв перед нею, як перед заморською дивиною, і чекав чогось незвичайного.
Історія карти була пов'язана у Павлика з першим плаванням і небезпеками…
Наша маленька школа займала старовинний будинок, в якому до революції жив якийсь купець. Ми вчилися на верхньому поверсі, а нижній, напівпідвальний, завжди був порожній. Восени і навесні його заливало, а взимку там було холодніше, ніж на вулиці. Всім був відомий давній порядок: навесні і восени — вода, взимку — холод. Але того дня, коли я «хворів», порядок був порушений: трапилася зимова повінь. Кажуть, лопнула якась труба.
Перші два уроки школа жила радісним очікуванням: усі були впевнені, що вона ось-ось замерзне. Тоді нижні кімнати перетворяться на чудові ковзанки. Можна буде зі свистом ганяти у слизьких валянках лункими залами, можна буде грати в «буру», ганяючи по льоду порожні каламарчики з-під чорнила.
Проте вода вперто не замерзала. Певно, на зло. Розвідгрупи таємними шляхами проникали в підвал і поверталися з кислими обличчями. До третього уроку в школі панував смуток. Тільки найвпертіші не піддалися йому. І Павлик не піддався.
Після третього уроку він знову рушив на розвідку. Двері в підвал були, звичайно, зачинені. До того ж перед ним розгулювало двоє чергових дівчисьок, з олівцями, щоб записувати порушників, і прибиральниця тітка Феня з мітлою. Але біля розбитого віконця, яке виходило на подвір'я, ніхто не чергував. Павлик пробрався до нього по заметах. Він просунув голову й плечі в лунку вогку напівтемряву. Певна річ, спершу він нічого не побачив. Приміщення було без вікон — щось на зразок широкого коридора, куди виходили двері з усіх кімнат. Павлик стис у долонях і кинув униз грудку снігу. Він думав, що почує плюскіт води, але грудка вдарилася об щось тверде. Лід?
Павлик перевис через підвіконня. Ні, чорна вода поблискувала, як і досі. А під вікном притулилися до стіни три дошки, збиті докупи. Це були залишки мостиків, по яких тут ходили під час осінньої повені.
Три збиті дошки — це пліт. Хто ж із нормальних людей відмовиться поплавати по порожньому підвалу, таємничому, як печера капітана Немо! Павлик був нормальною людиною. Він утиснувся у віконце вперед ногами, повис, тримаючись за підвіконня, і стрибнув на дошки.
Від удару і від ваги край плоту пішов на глибину. Вода залила валянки. Аварія! Щоб не було повної катастрофи, Павлик кинувся з краю на середину. Пліт випрямився і непомітно відійшов од стіни.
Тільки тут відважний капітан зметикував, що ніяке судно не може плисти саме по собі, по щучому велінню. Потрібен мотор, або вітрило, або принаймні весло. Якщо немає весла, можна гребти й долонями, та для цього треба нахилятися, тягтися руками до води, А як дотягнешся, коли пліт хитається? Ось-ось потрапиш за борт. Ні присісти, ні нахилитися.
Залишалося голосно заревти і здатися тітці Фені й черговим.
Павлик не заревів і не здався. Він уявив собі, як поведуть його на очах у всієї школи до директора Марії Павлівни. Жах! Під конвоєм, у мокрих валянках. Під зловтішне хихикання дівчисьок! Не директора він боявся, а приниження.
Павлик на піратський манір заскреготів зубами й примружено озирнувся, шукаючи виходу. І знайшов. За три метри від нього височіла над водою велика напіврозвалена шафа. Дверцята її прикрашала мідна ручка, схожа на візерунковий гак. Павлик, здригаючись від холоду й злості, стягнув з себе светр і сорочку, зняв ремінь. Ремінь він прив'язав до рукава сорочки, а другий рукав вузлом притягнув до вилоги светра. Потім зробив на ремені петлю.
Він казав, що накинув цей аркан на ручку шафи із двох спроб. Напевно, вихвалявся. Але так чи інакше накинув. І підтягнув бортом до шафи своє судно. Край плоту притиснувся до цього «причалу», і пліт став стійкіший. Павлик обережно дотягнувся до дверцят, щоб відірвати рейку. Рейкою можна було гребти і відштовхуватися. Він рвонув. Двері зірвалися і торохнулись поперек плоту. Підвалом розкотилася барабанна луна. Павлик присів, чекаючи вторгнення тітки Фені. Але було тихо.
Цокочучи зубами, він одягнувся. Потім зазирнув у шафу. Там плавав великий глобус з пробоїною в районі північної Атлантики, а в кутку стояли дві великі палки, обмотані брудною марлею. Спершу Павлик не здогадався, що то за палки. Просто вирішив, що вони довші й зручніші, ніж рейка. І взяв їх.
— За них мене й витягли, — сказав він, — А то як би я вибрався? Віконце ж високо, не вчепишся.
— Хто витяг?
— Та… Дівчинка одна. Милка Журавльова. Вона позаду мене на парті сидить. Я у неї чорнило вмочаю, коли у мене немає.
Я хихикнув. Ім'я було коров'яче: так кликали корову Таїсії Тимофіївни. А Павлик несподівано розсердився:
— Ти чого регочеш? Крім неї, ніхто не знав, що я туди поліз! А вона знала й прибігла подивитися, де я. І витягла. А хто б іще витяг? Ти, чи що?
Я гордо й ображено відповів, що, певна річ, витяг би, якби був у школі. А Павлик сказав, що коли мене не було, то й хихикати нічого.
— Слухай краще…
Тільки на подвір'ї Павлик зрозумів, яка у нього цінна