Тінь Каравели - Владислав Крапівін

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російської Івана Сподаренка

Малюнки Анатолія Паливоди

Перекладено за виданням: Владислав Крапивин. Тень Каравеллы. Детская литература. Москва, 1971.

Моїй матері –

першому моєму читачеві, критику і другу.

Світ, у якому ми жили, був влаштований зручно й просто. В середині нього стояв наш довгий двоквартирний будинок, який називався флігель. По боках, у різних кінцях зарослого подвір'я, були інші будівлі: сарай з колод із сінником, двоповерховий будинок з мурованим низом, рипучий, перехняблений голубник і цегляна крамничка, оточена парканом з неструганих обаполків.

У флігелі жили ми: я, мама і сестра Тетяна, яка вчилася у технікумі. Крім того, у сусідній квартирі, за стіною, жили Ганна Василівна і її син Павлик.

Населення двоповерхового будинку складалося з багатьох людей, вони називалися одним словом — сусіди. А ті, хто жив за стіною, сусідами не називалися. Вони були просто тітка Ганна і Павлик.

Серед сусідів траплялися різні люди: хороші, так собі і вредні. Хорошою вважалася тітка Ганна, яка тримала корову і давала нам у борг, молоко. Так собі була Таїсія Тимофіївна, яка теж тримала корову, але в борг молока не давала. До вредних відносився перш за все Славко Диркнаб.

У сараї зберігалися дрова і жили дві корови.

У голубнику ніхто не жив. Давним-давно, до війни, там тримав голубів старший брат Славка Диркнаба. Але потім він пішов на фронт, а його поштовики чи поздихали від голоду, чи були з'їдені. Почорнілий голубник скрипів на вітрі й хляпав дверцятами. Здавалося, його давно повинні були розтягти по дощечках на дрова. Але не розтягли. І він стояв біля паркану над лопухами та реп'яхами, ніби пам'ятник веселому Славчиному братові, який колись жив у цьому дворі…

Залишилося сказати про крамничку. У ній, звичайно, мешканців не було, хіба що пацюки. Зате ранками вздовж паркану вишиковувалася черга. Стояли там переважно бабусі, інваліди і хлопчаки. Інваліди, в зелених солдатських штанах і стоптаних чув'яках, слинили самокрутки і весь час сперечалися; бабусі похмуро і з осудом мовчали — вони тут були головні. Хлопчаки, зайнявши чергу, збиралися у своєму кутку. Грали на щиглі в «номери» — у кого більший номер на грошах — або старанно штовхалися — «давили сало», не забуваючи притискати лікті до нагрудних кишень, де лежали хлібні картки. Вони перші помічали стару сонну кобилу, яка тягла фанерну будку з білим написом: «Хліб». Тоді лунав тривожний крик: «Везуть!» Черга починала занепокоєно колихатися.

Але ми того літа рідко стояли в черзі. Продавщиця Катя, яка квартирувала у Таїсії Тимофіївни, постійно казала: «Не мучтеся ви, ради бога, даремно. Я своїм знайомим завжди залишу».

Бачите, як усе здорово було влаштовано.

Крім того, біля нашого ґанку росла величезна тополя. Найвища у нашому місті. Не думайте, що я хвастонув. Усі дорослі казали, що такого великого дерева немає на жодній вулиці.

Без цієї тополі життя було б набагато гіршим.

У червні тополя зацвітала. Стояли дні, повні ласкавого сонця. Небо, вільне від хмар, ранками вихлюпувало на землю таку синяву, що містечко наше, здавалося, затихало від подиву.

Обережний вітер знімав з гілок мільйони пушинок, і по всіх навколишніх подвір'ях і вулицях починала кружляти повільна тополина заметіль. Тепла безшумна заметіль під чистим небом. Будинки, паркани, дерева ставали невиразні, ніби намальовані на синій марлі. Здавалось, що небо спустилося до самої трави й можна полетіти, немов ластівка, якщо відштовхнутися сандалями від пружних стеблин грициків, від плоского листя подорожника.

І я літав.

Зустрічне повітря вітрилом надимало сорочку. М'який пух, лоскочучи, забирався у рукави і під комір, лагідно й стрімко торкався щік, губів, шиї. І радість життя була легка, як цей пух, чиста, як вранішнє небо.

Щоправда, іноді ця радість швидко зникала, поступаючись місцем пронизливій тривозі: з вулиці чувся знайомий стукіт босоніжок. Йшла поштарка Люба.

Всі її знали, маленьку, мов дівчинка, у синьому беретику, в жовтій гімнастерці, з сумкою, чорною і величезною, як піаніно.

Над вулицею зависала тиша. Здавалося, навіть пух завмирав у синьому повітрі. Тільки Любині каблучки стукали по дошках тротуару. Стукали неголосно і якось винувато. Тиша ставала свинцевою. Іноді вона вибухала десь голосним жіночим плачем, і тоді слово «похоронна» ніби нависало над вулицею. Ніби хтось написав його у повітрі чорними літерами…

І все-таки коли я думаю про той час, то згадую чисте небо червня і радісний політ серед тополиної завірюхи. Це не тому, що пам'ять відкидає все погане. Неправда. Все пам'ятається: і нещадність воєнних зим, коли розпухали від холоду пальці, і деруни з картопляних лушпайок, і короткий брязкіт ножиць, що вирізали з хлібних карток дрібні квадратики талонів. Але у дитинства сміливий характер. Боно бореться за радість. Боно цю радість знаходить, незважаючи на холод і лихоліття.

Що ж, зрештою, все було не так уже й погано. Війна була далеко, наші били німців так, що від тих тільки трісочкн летіли. Починалося літо сорок четвертого року. Поштарка Люба іноді залишала у фанерному ящику біля хвіртки паперові трикутнички з почерком батька, а біду обносила стороною. А тополя цвіла.

І, певно, в цьому