Тінь Каравели - Владислав Крапівін
Незручно налігши боком на стіл, торкаючись щокою теплої лампочки, я ковтав сторінку за сторінкою, і море гуркотіло біля сірих гранітних виступів, і вітер люто ляпав віконницями на вікнах самотньої таверни, і старий годинник скрипучо відбивав північ…
Напевно, так буває тільки в дитинстві: читаєш книгу, але не помічаєш слів, а ніби дивишся кіно. Я бачив цілком виразно стерті сходинки готельних сходів, густі переплетіння вікон, за якими ніч і небезпека, миготливі свічки в руках зляканої хазяйки і її сина Джіма. Вогники цих свічок жовтими цятками відбивалися в залізних смужках, якими була оббита зелена дубова скриня. І, нарешті, бачив я хазяїна цієї скрині. Старий Біллі Бонс ніби сів поруч зі мною, поскрипуючи шкірою ременів і черевиків, хрипко буркочучи і відкашлюючись. На його смугастій плетеній фуфайці блищали краплини дощу (так само, як блищать на материній хустці краплини талого снігу, коли вона приходить з роботи). Від нього пахло тютюном і промоклим сукном.
Біллі Бонс неквапно склав і заштовхав у внутрішню кишеню мідну підзорну трубу, сьорбнув з пом'ятої залізної фляжки, зморщив червоне обвітрене обличчя і глянув на мене старечими сльозавими очима, і «Що, хлопче? Тобі теж несолодко?»
— Та ні, байдуже, — пошепки відказав я.
Він мені сподобався, цей старий таємничий капітан. Звичайно, він бував іноді грубуватий і запальний, але ж і життя У нього було несолодке. Принаймні я полюбив його набагато більше, ніж хазяйчиного сина Джіма, який спершу був справжнім тюхтієм і боягузом. Коли Біллі Бонс помер, я мало не заплакав.
Зате я з великою радістю довідався, що один із його ворогів Потрапив під копита коней. Так йому й треба! Ух як гриміли підкови по мерзлій дорозі! Я не одразу зрозумів, що гримлять не підкови, а грюкають двері під ударами кулаків.
— Хто там? — крикнув я, вибігаючи в сіни.
— Хропеш, чи що?! — люто закричав за дверима Павлик. — Сам би постовбичив тут на холоді! Я геть кулаки побив! Відчиняй, верблюде нещасний!
Я відкинув гачок. На образливі вигуки я не звернув уваги. В мені ще гриміли відголоски дивовижного світу небезпек і таємниць. Швидше, швидше туди, назад, щоб узнати таємницю піратської скрині!
— Сонько, — презирливо сказав услід Павлик.
— Бовдур, — озвався я йдучи. — Я не спав. Я зачитався.
— Зачитався! «Ма-ма ми-ла ра-му. Лара мила Лушу».
Я зупинився. Ми стояли в спільній кухні, кожний біля своїх дверей.
— Сам ти Луша. У мене така книжечка. Луснеш, як булька, від заздрості. Пальчики оближеш.
— Пхи! Про курочку рябу.
— Сам ти ряба! Про старого пірата!
— Ти? Про пірата? Ой, помру!
— Починай, — холодно сказав я. — Коли помреш, гукни, — і взявся за ручку дверей. Істина була на моєму боці.
Павлик кинув портфеля і підійшов до мене.
— Ну, гаразд. Ну, покажи.
З таємним торжеством я простягнув книжечку.
— Ух ти… — швидко сказав Павлик, і очі у нього зробилися лагідні, ніби він узяв у руки улюблене цуценя. Він упізнав книгу одразу ж. Звичайно, він бачив її раніше. — «Острів скарбів», — проказав він майже урочисто. — Роберт-Льюїс Стівенсон.
Він вимовив це ім'я протяжно й трошки дивно: «Робе-ерт-Ль-уїс Стівенсо-он». Було ясно, що на книжках таких та іменах він розуміється.
— Я її давним-давно хотів прочитати, — заговорив Павлик, жалібно поглядаючи на мене. — У Сергія Сазонова просив, а він дулю показав. Я йому автомат а залізною тріскачкою обіцяв, а він усе одно не дав. Свиня, еге ж?
Я кивнув, але, відчуваючи небезпеку, не зводив очей а книжки.
— Цей автомат я можу хоч зараз тобі віддати, — бадьоро пообіцяв Павлик. — А ти мені книжечку всього на один вечорок. Гаразд?
Діяти треба було швидко. На щастя, книжку тримав він не дуже міцно. Я котячим рухом вихопив її і шмигонув за двері. Брязкнув засувкою.
— Владику! — тужно заскиглив Павлик.
— Прочитаю, тоді дам, — невблаганно відказав я. Павлик посмикав двері, але засувка була міцна.
— Жила, — безнадійно сказав він. — Буржуй. Купець, поміщик, капіталіст. І цьому типу я віддав свою гранату!
— Візьми її назад.
— Ну, Вла-адику, Ну, на вечорок… Га?
— Бе, — сказав я.
— Жадюга! От скажу в школі, всі хлопці тебе лупцюватимуть.
— Тоді й через рік книжечки не побачиш!
Він голосно зітхнув за дверима й замовк. Я зрозумів, що він вигадує найпереконливіші, найнайдієвіші слова. Ох як хотілося йому почитати «Острів скарбів»!
— Багато ти прочитав? — раптом запитав Павлик.
— Тридцять п'ять сторінок.
— Як ти швидко читаєш, — сказав він улесливо. Це були грубі лестощі. Адже він не знав, скільки часу я читав.
Мені стало жаль Павлика.
Навіть не те щоб жаль, а просто я уявив, як він безнадійно тупцяється біля дверей і мало не плаче від прикрості. Щастя блиснуло перед ним сліпучою іскрою, поманило й згасло.
Я б, напевно, на місці Павлика заревів.
— А ти зовсім її не читав? — запитав я.
— П'ятнадцять сторінок. Та ще в серединці трошки. Сазонов давав почитати на перервах.
— Давай-но так, — почав я, обережно зважуючи слова. — Ти зараз затопиш у себе грубку…
— Угу… — озвався він з надією.
— Потім розв'яжеш мені задачку…
