Тінь Каравели - Владислав Крапівін

й балкончиками. Пахнуть дьогтем коричневі дошки обшивки. Чомусь пахнуть огірковим розсолом жовтуваті згорнуті вітрила. На тугих, як струни, вантах сидять і весело шкірять зуби парубки у строкатих хустках. І вся каравела, що не охолола від сонячної спеки південних морів, пашить теплом, мов паровоз, що підійшов упритул…

Слова «мис Горн», «Кейптаун», «Каттегат», «Тасманія» вже не звучали як незрозуміла музика. Ми знали, де ці місця, чим хороші і чим небезпечні. Ми пройшли на своєму судні через два океани услід за Діком Сендом, а потім повторили важкий шлях Лаперуза. Про Лаперуза прочитали ми в суворій і сумній книжці «Назустріч загибелі».

Тінь нашої каравели линула по океанах.

Ще того вечора, коли я вперше поставив каравелу на долоню, Павлик сказав:

— Ти не шаруди нею по карті, тримай ближче до світла. Нехай на карту падає тінь. Там, де ляже тінь від бушприта, — там ми, значить, і пливемо.

Я присунув каравелу до лампи, націлив бушприт на мис Доброї Надії. Тінь нашої каравели темним метеликом лягла на Індійський океан.

Там, де ляже Тінь Каравели, зашумлять над хвилями наші вітрила й затріпотять прапори. Там, де ляже Тінь Каравели, ми пройдемо крізь важкі удари пострілів і штормове завивання вітрів.

Там, де ляже Тінь Каравели, будуть важкі дороги, сіль роз'ятрить на долонях шкіру, морози спалять обличчя, сонце обвуглить плечі. Тисячі загадок позбавлять людину спокою і сну. Але не буде там у житті суму і лінивої нудьги.

ДВА КАПІТАНИ І БОББІН ГАПП

Павлику, брате мій і товаришу… От же ж як вийшло! Сім років жили поряд, перегукувалися вечорами через тонку стінку, сперечалися часом, разом іноді в кіно бігали, траплялося потім — разом крокували до школи. Заходили в гості, щоб побалакати — просто так. І не знали до тієї зими, як ми потрібні один одному.

А були ж потрібні, хай йому біс! І не тільки у ті вечори. Адже недарма так відчайдушно шукали один одного потім, хоча в житті вистачало іншого клопоту.

Я пам'ятаю, як зустрілися ми через… навіть боюся сказати, через скільки років. Я приїхав до нього в оточене соснами містечко, злетів по сходах на третій поверх, відбиваючись валізою від обуреного вахтера, штовхнув двері зі знайомим прізвищем на табличці…

Звичайно, я знав, що не побачу там худого хлопчину з чубчиком над пустотливими очима, у великих валянках і голубому бавовняному светрі з широкою щілиною застібки на лівому плечі. Але все-таки розгубився на мить. Я побачив кремезного дядька з залисинами, з рубцем на щоці. Дядько енергійно кричав у телефон. Я з задоволенням вислухав закінчення розмови:

— … посилав і буду посилати! І не одну, а чотири експедиції. Ні, чотири! Що?! Нехай котяться із своєю комісією до всіх морських відьом! Ось так! — Він шпурнув трубку на важіль і підвів на мене очі. Дядько був незнайомий, а очі — Павликові. — Значить, це ти і є? — запитав він, заспокоюючись і роблячись насмішкуватим (от чортяка, все такий же!).

— Свинство не писати стільки часу, — сказав я, жбурляючи у крісло валізу (крісло охнуло). — Бюрократ. Телефончики тут у нього, бачте… І скажи вашому вахтеру там, унизу, щоб не кидався на мене, мов на шпигуна…

— Ти ба, — зауважив він, примружившись, — ще й лається. Оце-то так… А взагалі, нівроку, хороший. Довгі штани тобі личать. І значок університетський…

— Лиса мацапура, — сказав я. — А колись же був схожий на людину.

— Книжечки усе пописуєш? — запитав він. — Знаю, читав якось. Одну. Нічого. Не Чехов, звичайно…

— Він читав! — гмикнув я. — Можна подумати, що він щось ще читає, крім своїх графіків і звітів. Розгубив усю чуприну над своїми синхрофазомолотарками. Пацюк кабінетний.

Ми повільно зійшлися, міряючи один одного поглядами. Він раптом обняв мене й тихо промовив:

— Владько…. Владько…

— Павлику…

Але це було згодом, через багато років. А тієї зими ми не думали ні про майбутні зустрічі, ні про розставання. Ми були щасливі.

Серед засмучень і нечастих радостей шкільного життя, серед снігових ігор і денних клопотів Павлик залишався таким, як і колись. Як і колись, утікав кудись із незнайомими мені Сергієм Сазоновим і Володею Бриком. На перервах із своїми приятелями ганяв на подвір'ї зледенілий дірявий глобус, який у них називався «м'япа». Будував із Диркнабом якісь сани з кермом. Правда, він не глузував, як раніше, але майже забував про мене.

Але я пишу про Каравелу. І та зима пригадується зараз не застиглим чорнилом, не зошитами, зшитими з газет, не чергами біля крамниці. Вона згадується як суцільний ланцюг «корабельних» вечорів.

В очікуванні такого вечора Павлик ставав спокійний і ласкавий. Він навіть називав мене Владиком, а не Владьком, хоча Владиком мене кликали всі.

Я приходив до Павлика, коли за вікнами щільно синіли сутінки. Він мене чекав, не вмикаючи світло. Безшумно виходив в кімнатних сутінок і напівголосно казав:

— Прийшов… Хочеш хлібця?

Він виймав із кишені плоский шматочок і ламав навпіл…

Кілька років по тому я почув чи прочитав десь слова і «…і біля вогню він розломив з ним свій хліб». Це були слова про братерство. Я згадав той кусник хліба, часточку чотирьохсотграмової пайки.

Але це було згодом. А тоді ми жували кислувату м'якушку, розпалювали грубку і вмикали лампу. І діставали з тумбочки Каравелу.

Ми не сперечалися про назву корабля. Він був просто Каравелою. Ми не ділили посад і звань: обидва були капітанами. Зате ділили навпіл не лише хліб, а й подвиги, й славу.

А подвигів було багато. Ось їхня історія, історія Каравели, що склалася біля вогню і