Тінь Каравели - Владислав Крапівін

Ми йшли мовчки, і Милка часом шумно зітхала у мене за плечем. Це мене дратувало. А день був синій від неба і яскраво-жовтий від сонця. Дзвеніла краплями відлига, і радісно галасували горобці на потемнілій дорозі. Не хотілося сваритись у такий день. Я вирішив дуже просто спекатися Милки: постою з хвилину, ніби милуючись краплями, а вона нехай чимчикує далі.

Я зупинився біля іржавої ринви. За півметра від землі вона круто вигиналася, а її зріз був прикрашений бурульчаною бородою. З бороди скляним горохом сипалися краплі. Іноді вони зливалися в іскристий струмінь, але одразу ж знову розбивалися на кульки.

Під ринвою пагорбом намерзала крига. Краплі вибили в ній ямку завбільшки з чайне блюдечко. Вода в цьому круглому озерці бризкала і пухирилася. Їй не вистачало місця, і вона проточила у кризі канавку. Кришталевий струмочок збігав з крижаної гірки і пірнав під шар снігу біля тротуару. Я стояв і. дивився. Ця причепа Милка теж зупинилася. І до того ж сказала:

— Як гарно…

Я кинув портфель і сів навпочіпки. Бризки крижаними голочками почали колоти обличчя. Я підібрав мокру сірникову коробку і пустив її в танцюючу калюжку. Вона застрибала під ударами крапель, а потім боком-боком підсунулася до витоку струмочка, протиснулася в крижаний жолобок і сковзнула униз, дряпаючи денце.

— Як кораблик! — зраділо сказала Милка. — У нього б Дюймовочку зараз посадити. Еге ж?

Я похмуро глянув через плече:

— Що?

— Дюймовочку… Ти хіба не чув про Дюймовочку?

Я стенув плечима.

— Ну то й що? Мабуть, зенітка якась. Тридюймівка — польова, а дюймівка — дрібнота якась. Навіщо її на корабель ставити?

Тут я вперше побачив, як Милка регоче. Вона задерла голову, замружилася і переступала з ноги на ногу, ніби стояла босоніж на гарячому тротуарі. І заходилася: ха-ха-ха-ха-ха… Неугавно, без перепочинку. Капор з'їхав на потилицю і пломенів під сонцем, мов півнячий гребінь. Волосся сяяло мідним блиском.

— Дурепа, — кинув я коротко й суворо.

Підвівся і взяв портфель.

Сміх її ніби ножицями обрізало. Милка закліпала й жалібно запитала:

— Ну чого ти сердишся?

Я не відповів і пішов собі, гордо помахуючи портфелем. Їй, довгоногій, легко було наздогнати мене. Вона йшла позаду і виправдовувалася:

— Я ж не знала, що ти не чув про неї. Дюймовочка — це зовсім не зенітка, а дівчинка, така маленька, менша від сірника. Така казка є у книжці…

Подумаєш, дівчинка менша від сірника! Я про Гуллівера читав, там цими лілілутиками хоч греблю гати! Щоб дошкулити Милці, я сказав:

— А коли читала, то, значить, вихвалятися треба, так? Ну, давай, давай, вихваляйся! Регочи, ніби гуска! Сама тоді наобіцяла: «Книжок цікавих принесу», а замість книжок — дуля. Жодної ще не дала. Де вони, твої книжечки, га?

— Ой, та будь ласка! — зраділо заквапилася Милка. — Ну, хоч зараз! Ходімо! Ходімо, га? Ну, Владику…

Вона дуже мене просила. Я повпирався з півхвилини і пішов з нею.

Милка жила в одноповерховому дерев'яному будинку. Один ріг у будинку круто осів, і вікна скособочилися, як у викинутого на відмілину корабля. Я не заходив, бо пам'ятав про Милчиного нерідного батька. Милка винесла мені пухлого «Слідопита» і тоненьку сіру книжечку з трьома казками: «Дюймовочка», «Стійкий олов'яний солдатик» і «Бременські музиканти». Досі не розумію, чому дві казки Андерсена були надруковані разом з казкою братів Грімм. Потім я довго плутав цих письменників.

Казки я прочитав не одразу, бо спочатку наліг на «Слідопита». Читати його було важко, а відірватися ще важче.

Так чи інакше, з Милкою ми помирилися. Правда, через кілька днів знову мало не вийшла сварка. Я прийшов до Павлика, коли вони з Милкою дружно реготали, повторюючи крізь сміх слово Дюймовочка. Побачили мене й урвали сміх. Гірка підозра заворушилася в мені.

Павлик сказав:

— Милка розповідала про Дюймовочку, як ти подумав, що це гармата.

Я занімів від обурення. Таке зрадництво!

Але Павлик продовжував немов про дрібницю:

— Тільки це ще не так смішно. От я, коли вперше слово «каравела» почув, думав, що це верблюдиця, яка в каравані ходить…

Милка знову засміялася. Це було й справді смішно, і я подолав образу.

Того дня вогкий, важкий вітер починав весну. Натужно скрипіли паркани. На дахах піднімалися і бахкали залізні листи. Сніг темнів і осідав, як мокрий цукор. З нього добре було ліпити тугі сніжки, але ніхто не ліпив — такий вітер! Це був зюйд-вест, теплий циклон з південних морів.

Повертаючись зі школи, я побачив двох моряків. Спочатку я не здивувався. Багато моряків лежало в міському госпіталі, і перед випискою вони часто гуляли вулицями. Та ці були не з госпіталю. Вони йшли з автоматами. Дивно…

Один був у чорній вушанці, другий — у безкозирці. Він йшов, нахилившись назустріч вітру, сміявся і тримав у зубах стрічки, щоб безкозирку не здуло. Зовсім як у штормових книжках про море.

Мені здалося чомусь, що ці моряки і важкий сірий вітер пов'язані одне з одним. Навіть уявилося на мить, що на річці, під жовтими кручами, юрмляться упереміж баштові крейсери і високі бриги з відволоженими вітрилами. Але я знав, що річка ще під кригою…

Небо нависло над дахами громаддям темно-синіх хмар. Ця щільна синява народжувала глухий неспокій. Вітер ніс очікування якихось незрозумілих і тривожних подій. І я не здивувався, коли така подія насправді сталася.

Зник