Тінь Каравели - Владислав Крапівін

мені настав час писати вірші, я згадав подвиги Каравели і про той вечір залишив такі рядки: У вухах затих стрілянини дзвін, І сутінки лягли. Пішли за темний небосхил Чужії кораблі. Ми без вогнів пливем в пітимі, Й немає вже погонь, Лиш тьмяно на кормі Горить, як свічка на вікні, Нактоузний вогонь[1].

Того разу ми втекли від «Летючої п'явки», але незабаром вона наздогнала нас і знову кілька разів посилала в нас торпеди. На щастя, мимо. Вночі ми підстерегли, коли «П'явка» виринула, щоб набрати повітря, і вліпили їй у рубку два снаряди. Від такого «гостинця» Боббін Гапп одразу втратив сміливість і повів свою посудину на базу ремонтуватися.

Поки він ремонтувався, ми звільнили в'язнів з того самого табору, з якого втекли, побували в Севастополі, де одержали нагороди від командуючого флотом, потім боролися з ураганом у гримучих сорокових широтах, полювали за работорговцями на південному узбережжі Африки. І нарешті вирішили відвідати старого друга Табу-Ретуса.

Біля самого острова нас знову наздогнала клята «П'явка». Ми ледве встигли проскочити в лагуну.

Ми сиділи в гостях у мисливців за акулами, а мерзенний Боббін Гапп на своїй посудині швендяв біля входу в лагуну і щодня присилав з парламентерами єхидні листи.

Ми скаржилися Табу-Ретусу:

— Бісове підводне корито! Якби витягти його на поверхню, ми б дали їм доброго прочухана! А під водою хіба їх дістанеш?

Мудрий Табу-Ретус думав.

— О мої брати, — вирік він нарешті, — я гадаю так: ця зла «П'явка» все одно що велика морська черепаха з заліза. А ловити великих черепах наші мисливці вміють із давніх-давен. Потрібні риби-прилипали.

Про таких риб ми чули. Це дуже ліниві морські істоти. Щоб не плавати самим, вони присмоктуються до кораблів, до китів і навіть до акул і мандрують разом із ними…

Отже, Боббін Гапп вдоволено потирав руки, а ми ловили тим часом риб-прилипал цілими сотнями і дресирували їх у лагуні. Потім ми прив'язали до хвоста кожної риби довгий линь з кокосового волокна і сміливо вийшли у море.

Звісно, «П'явка» кинулася на нас, але, перш ніж вона встигла випустити торпеди, до неї помчали дві тисячі дресированих прилипал. Вони обліпили човен з усіх боків. Ми запустили лебідку і підтягли Каравелу впритул до «П'явки». Вона теліпалася під нами на глибині п'яти метрів! Тепер Боббін Гапп не міг вдарити нас торпедами. Від вибуху розвалилося б його власне корито. «П'явка» увімкнула двигуни й довго тягала нас по морю. Потім у неї скінчилося повітря, і вона спливла.

Це було останнє спливання «Летючої п'явки». Від залпу наших гармат вона розпалася на дві частини й пішла на дно.

Боббін Гапп викинувся через торпедний апарат. Він довго влив за Каравелою, просив вибачення, кричав і плакав. Опісля його з'їв кашалот.

ДЮЙМОВОЧКА

Вечорами на морях і океанах ми здійснювали дивовижні подвиги, але вдень нас підстерігали знегоди. А надто Павлика. Головним лихом була арифметика. Великі червоні двійки з маленькими злими голівками дедалі частіше проникали в Павликові зошити. Це були огидні двійки, схожі на звивистих дощових черв'яків.

— У, глистяки підлі! — гидливо казав про них Павлик.

Тітка Ганна подовгу роздивлялася зошита, а тоді починала кричати, що відлупцює телепня і мучителя, як Сидорову козу. Щоб вона не перейшла від слів до діла, Павлик тікав до мене і шепотів:

— Шторм одинадцять балів. Відсиджусь, поки вгамується.

Вгамовувалася тітка Ганна швидко, і Павлик починав жити по-старому.

Та якось наприкінці лютого він повернувся зі школи тихий і розгублений.

— Кепські справи, — похмуро сказав він. — Милку до мене прикріпили. Зовсім кепські справи.

Я мовчав, чекаючи подробиць.

— З арифметики мене підтягуватиме, — сповістив Павлик. — Таке у неї піонерське доручення. Вона у нас ланкова. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — сказав я. — Це вона тебе з підвалу витягла?

— Краще б не витягувала, — сказав Павлик.

І ось вона з'явилася. Високе дівчисько, вище за Павлика. В перекошеному капорі, в кожушку, підперезаному шарфиком, у лижних штанах і підшитих валянках. Ми з Павликом разом відчинили їй двері.

Милка глянула на нас і чомусь здивувалася:

— Ой Павлику! А я тебе знаєш як шукала! Я думала, ти в тому будинку живеш, на другому поверсі…

Павлик стенув плечима й пробурмотів щось про індика, який теж думав. Потім неласково зауважив:

— Двері зачини, а то холоду напустиш.

Милка не образилася.

Мені вона, звичайно, не сподобалася. По-перше, негарна: довготелеса, волосся коротке, ніби у хлопця, чи то руде, чи коричневе якесь. І рот величезний, як у акули. По-друге, при такому зрості треба бути розумнішою.

А вона базікала, хихикала і дивувалася найпростішим речам.

Про старі стільці вона зі сміхом сказала:

— Ой, які кумедні!

А що кумедного? Скрипучі, облізлі, набридлі. Тільки на спинках вирізано по два півні, що б'ються. Може, й справді цікаво з незвички, але чого ж так веселитися!

Потім вона здивувалася ведмедеві. Це був коричневий фаянсовий ведмідь з відбитим вухом. Він сидів на зеленій