У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Ну що ж...- Григорій стомлено опустився на койку і зітхнув.- Кажіть, з чим прийшли, і чим швидше, тим краще.
- Хотів би відразу попередити, що я прийшов як друг. Я бачу, ви здивовані, а проте, це так.
Григорій відчув ніби дужий поштовх у груди - серце його шалено закалатало.
Невже з'явився якийсь шанс на порятунок? Чи, може, це нова гра, спроба його зломити перед стратою, вивести з рівноваги? За всяку ціну стримати себе, не виказати свого хвилювання!
- Дивно. Ви мене не знаєте, бути посередником між мною і ще кимось не можете, бо жодної близької людини у мене тут немає. Таким чином...
- Пробачте, а гер Кронне?
- Кронне? - В голосі Григорія прозвучало щире здивування.
- Так, саме він просив мене висловити його найщиріший жаль з приводу того, що так сталося. Він вжив усіх заходів, але був просто безсилий вам чимось допомогти, з такою швидкістю закрутився цей чортів млин правосуддя. І тепер він прагне...
- Звідки він про все дізнався?
Запитання немов повисло в повітрі. Скрушно похитуючи головою, лікар застромив руку в кишеню, довго там порпався і, нарешті, витяг якийсь згорнутий папірець. Немов вагаючись, розгорнув.
Навіть у напівтемряві було видно набраний високим готичним шрифтом заголовок газети-листівки, яку ось уже протягом двох тижнів видавали в таборі для полонених. За основний матеріал у газеті правили платні оголошення: звернення матерів, батьків, дружин, які розшукували своїх близьких по таборах для солдатів і офіцерів колишньої гітлерівської армії. Кілька нудних повідомлень про табірні новини і неодмінна страхітлива розповідь якогось втікача з Східної зони заповнювали решту місця.
- Прочитайте ось це!- простягнув лікар газету.
- Ви забуваєте, в мене людські, а не кошачі очі, В цій пітьмі я нічого прочитати не зможу.
Несподівано блиснув кишеньковий ліхтарик, спрямований на окреслену червоним олівцем замітку на першій сторінці. Григорій прикипів до неї очима.
"Сьогодні, о п'ятій годині ранку, - писалося в інформації, - виконано вирок суду, який присудив колишнього гауптмана німецької армії Генріха фон Гольдрінга до розстрілу за збройний напад на солдата окупаційних військ. Перед смертю гауптман Гольдрінг висловив щире каяття і порушив клопотання про помилування. Командування окупаційних військ відхилило клопотання".
- Котра година зараз? - запитав Григорій і відчув, як кров відхлинула від обличчя. Та й голосу свого не пізнав - він звучав хрипло і глухо.
Лікар освітив ліхтариком циферблат свого наручного годинника.
- Без дванадцяти чотири.
- Виходить, у моєму розпорядженні година і дванадцять хвилин. Для смертника година і на додаток дванадцять хвилин - то ж ціла вічність. Або єдина мить. Як хто сприймає...
- Повірте, ця газета з повідомленням пекла мені руки!
- Не часто доводиться читати повідомлення про власну смерть. Не скажу, щоб це було приємним, але... не позбавлено інтересу. До речі, вам не відомо, чого вони так зі мною поквапились?
- Ваша страта має стати пересторогою для інших. Війна всім остогидла, всі мріють про мир і відпочинок. Спроба поставити на чолі загонів, що перекидаються в Західну Україну, досвідчених військових керівників - зазнає провалу. Ваш приклад має настрахати інших: на страті, я чув, будуть присутні всі ті, хто ще вагається.
- Наочна, так би мовити, агітація? Ну й ну! Не дуже розбірливі в засобах молодчики з союзницького командування!
- Цілком з вами згодний. Саме тому я так охоче погодився виконати прохання гер Кронне.
- Шкода, що він тоді поспішив піти з кафе. Якби не це...
- О, він так себе картає!
- Перекажіть йому: страшно не мертвих, а живих, що дивляться в обличчя. Оскільки я незабаром зійду зі сцени...
- Ви мужня людина, гер Гольдрінг!
- Єдина розкіш, яку я можу собі ще дозволити. Хоч, судячи з інформації, я вмер як боягуз.
- Ваші друзі дізнаються, що це не так.
- Буду вдячний. А тепер...- Григорій підвівся, даючи зрозуміти, що хоче лишитися сам.
Лікар нервово засовався на стільці.
- Одну хвилинку!.. Гер Кронне хотів... і я сам, як людина гуманної професії... стривайте, де ж я її подів?.. Ага, ось вона, маєте! - Між пальцями лікаря, мінячись перламутровим світлом, блиснула маленька ампула.- Досить її проковтнути, і ви заснете тихо і безболісно.
- Щоб ніколи не проснутися?
- Так!
Григорій взяв ампулку і відчув на ній тепло пальців, які щойно її тримали.
"Невже в мене такі холодні руки?"-майнула думка.
- Цікаво! - згорнувши руку човником, Григорій замислено перекочував ампулку на долоні.- В такій маленькій оболонці міститься так багато: тихий безболісний сон, небуття, що триватиме вічно. А якщо глянути ширше, то і більше. Гейне казав, ніби кожна людина - то всесвіт, який з нею народжується і з нею помирає. Що під кожним надгроб'ям поховано всю історію людства. Не пам'ятаєте, звідки це?
- О, у даній ситуації... у даний момент... коли в думках такий розбрат... Дуже прошу вас, обережно з ампулою! Вона може впасти, кудись закотитися і тоді...
Посміхнувшись, Григорій рішучим жестом простягнув ампулу лікареві.
- Щоб вас не турбувало, візьміть!
- Тобто?
- Я однаково нею не скористаюся. Відпущений мені час я волію прожити сповна і зустріти смерть, як личить чоловікові.
- Саме цього Кронне і боявся! Що ж до мене, то я не розумію вас, просто не розумію...
- Кожен по-своєму живе і по-своєму вмирає.
- У вас міцні нерви. А мої, признатися...- у розгубленому сум'ятті лікар почав мацати кишені, нарешті витягнув портсигар і тремтячими пальцями припалив сигарету.- Даруйте, що без дозволу, дві-три затяжки мене заспокоять... Пробачте, зовсім
